Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Максим, будеш? — спитав Микита, простягаючи шматок хліба з чимось схожим на паштет.

Максим присів на край підвіконня, узяв їжу й усміхнувся — криво, із сарказмом. День здавався дурним жартом: квартира, школа — ніби Пустота вирішила нагадати йому минуле, яке він давно поховав.

— Ну й тур, — кинув він, глянувши на зруйновані стіни. — Вдома побував, у школі ночую. Повний маршрут.

Голос був гірким і твердим — ностальгія не пробивала його цинічну маску. Спогади лишалися тінню, яку він відкидав одним рухом думки.

— Сподіваюся, на цьому екскурсія закінчиться, — додав він, перевівши погляд на Сталкерів із холодною усмішкою.

— Ей, Макс, — Микита кивнув на розбиті двері в коридор, — глянемо, що тут є? Може, щось корисне знайдемо.

— Серйозно? — Максим глянув на нього, звузивши очі. — Ми й так затрималися, а за стільки років тут нічого б не лишилося, крім пилу й кісток.

— Та ну, — Солідол пирхнув, — твоя ж школа, може, хоч зошит із двійками відкопаєш.

Максим скривився, але промовчав. Сталкери рушили коридором, не чекаючи його. Він постояв секунду, стиснувши автомат, — марна трата часу, але хай буде. Крокнувши за ними, він відчув, як холод бетону пробирає крізь підошви.

Коридор тягнувся вперед — темний, із тріщинами на стінах, де фарба висіла клаптями. Перший крок — тиша вдарила по вухах, лише відлуння дихання. Він був воїном, загартованим Пустотою, але хрускіт скла під ногами будив щось у глибині.

Він зупинився біля пролому в стіні — колись там висіла дошка оголошень. Пальці торкнулися обгорілого краю, і спогад промайнув: сміх, записки, запах крейди. Максим стиснув губи, відганяючи це. Другий крок — повз розбите вікно, крізь яке вривався вітер із легким запахом сирості. За склом колись гудів двір, а тепер лише тіні.

Дверний пройом його класу. Він повільно зупинився, вдивляючись у темряву. Автомат опустився в руках, пальці розслабилися. Крок усередину — і час сповільнився. Максим озирнувся: перевернуті парти, дошка в тріщинах, учительський стіл, похилений набік. Очі зупинилися на своїй парті в кутку — шорстке дерево, де вишкрябано "М+В" у серці.

Він провів пальцем по напису, і тихо, ледве чутно, промовив:

— Вік…

Поруч були криві рядки:

Про кохання своє ти не кажи,

Очі більше скажуть ніж слова,

Обійми її…

Легка, крива усмішка торкнулася губ — її коси, її голос, той день, коли він нашкрябав ці слова. Спогад був теплим, живим, але обірваним — час стер решту.

Він підійшов до столу вчителя, торкнувся потрісканої поверхні — тут він списував контрольні. Потім став перед дошкою, де креслив дурниці. У грудях ворухнулося щось — ностальгія, сум за тим, що згоріло в попелі. Загартована сталь тримала його, але спогади пробивалися крізь тріщини.

Шорох за дверима різко обірвав цей момент. Максим напружився, автомат миттєво опинився в бойовій готовності. Ностальгія згасла, воїн повернувся. Скрегіт — тихий, але чіткий, ніби кігті черкали по бетону. Щось ішло.

Двері з гуркотом злетіли з петель — удар жбурнув його до стіни, вибивши повітря з легень. Максим підхопився, стискаючи зброю, і завмер. Із підсобки вивалилося створіння — громіздке, схоже на горилу, але потворне. Шипи, мов кістяні леза, стирчали зі спини, груди вкривав товстий панцир. Білі, сліпі очі вп’ялися в нього, відчуваючи його подих. Воно рявкнуло — звук ударив по стінах, пил посипався згори.

Максим витер кров із розбитої губи, сплюнув і пробурмотав:

— Ну що за день, чорт забирай…

Створіння сіпнулося й кинулося на Максима. Гігантська лапа рвонула вперед, але він, діючи на інстинктах, вихопив автомат і вистрілив короткою чергою в шию. Гуркіт пролунав класом, монстр відкинувся назад, звалившись на підлогу. Поранений, він завив — звук розірвав тишу, гудячи коридорами школи.

Максим скочив на ноги. Адреналін бив у скроні, але розум залишався холодним — це лише початок. Він рвонув до спортзалу, де була група, чоботи гупали по бетону.

Тварина, не зважаючи на біль, вирвалася з-під уламків. З люттю, що пронизувала до кісток, вона пробила стіну й кинулася слідом. Шипи черкали по стінах, залишаючи борозни, цегла тріскалася під вагою її лап. Вузькі коридори гуділи від її рухів.

Сталкери в спортзалі обернулися, коли Максим увірвався з криком:

— Монстр!

— Що за… — почав один, але двері розлетілися, і тварюка вломилася всередину.

Вона рухалася, як танк, трощачи все на шляху. Кулі Сталкерів відскакували від кістяного панцира, не завдаючи шкоди. Лапа хапала людей, мов ляльок, жбурляючи в стіни — кістки тріщали, тіла падали без руху.

Максим присів за колоною, оцінюючи ситуацію. Автомат гарячий у руках, патронів мало. Він вистрелив у голову — п’ять пострілів поспіль. Монстр сіпнувся, але не зупинився. Час спливав, катастрофа наближалася.

Микита кинувся вперед, горлаючи й розмахуючи зброєю, щоб відволікти тварюку. Максим використав момент — обійшов ззаду, придивившись до спини. Біля шиї — прогалина без шипів і пластин. Слабке місце. Виживання зводилося до одного: діяти точно.