Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Він прицілився й випустив останні три патрони. Кулі влучили, розірвавши плоть. Монстр захитався, видавши протяжний рик — перший справжній біль. Розвернувшись, він проломив стіну й вистрибнув крізь вікно спортзалу, зникнувши в темряві ночі.

Максим видихнув, напруга відступила, але не до кінця — тварюка жива.

— Що це за хрінь була? — вигукнув Сталкер, очі дикі від страху й адреналіну.

Максим сплюнув кров і буркнув:

— Подарунок від Пустоти.

— Не знаю, що це, але кулі її не беруть, — похмуро кинув Микита, тримаючи голос рівним. — Як броня.

— Назвемо Титаном, — пирхнув Максим, стиснувши гранату. — Такого в Пустоті ще не бачили. Так, группа, треба валити, поки не повернувся.

— Згоден, — кивнув Солідол, оглянувши зруйнований спортзал. — Форт недалеко.

Сталкери рушили до виходу, зброя напоготові. Погляди шарили по темряві, кожен шурхіт змушував напружуватися. Цей "Титан" був десь поруч — відчуття лізло під шкіру. Максим ішов останнім, озираючись. Двори скоротили б шлях до Форту, але вночі там чатували тіні. Усе ж ризикнули.

Перетинаючи пустельний двір, Микита завмер — у вікні школи майнула громіздка тінь. Група прискорила крок, холод страху стискав груди.

Ззаду пролунав протяжний рик — низький, до кісток. Усі зупинилися.

— Титан, — тихо сказав Максим, повертаючи голову.

На даху школи, проти чорного неба, вималювалася його постать. Білі очі палахкотіли, фіксуючи їх. Монстр повільно підійшов до краю — рухи плавні, загрозливі, попри масу. Максим зняв автомат із запобіжника, пальці лягли на гранату. Група завмерла, стежачи за ним.

Титан рикнув знову, але не рухався, ніби зважуючи їх.

— Невгамовна тварюка, — пробурмотів Микита, стиснувши зброю.

— Може, тут його нора, — кинув Сталкер, витираючи піт із лоба. — Треба йти. Швидко.

— Двох уже втратили, — додав інший, голос тремтів від гіркоти. — Затримаємося — ляжемо всі.

Максим глянув на Титана. Форт був близько — відступати пізно.

Вони повільно відходили, озираючись. Титан постояв, видав глухий гортанний звук і розчинився в темряві, ніби втратив інтерес.

Сталкери минали зруйноване училище зв’язку — колись гордість району, тепер лише скелет із вибитими очницями вікон і обваленими стінами, що хилилися до землі. Максим глянув на нього крізь темряву й похитав головою — привиди минулого чатували скрізь, але зупинятися не було коли. Ніч обіймала Пустоту холодним сірим серпанком, і кожен крок відлунював хрускотом битого скла під чоботами.

Незабаром попереду вималювався Форт — десятиповерхова громада, що виростала з руїн Печерська, мов живий моноліт. Його стіни, обшиті рваними сталевими листами, блищали під тьмяним світлом місяця, а п’ять забарикадованих в’їздів гуділи від роботи механічних воріт. Прожектори з верхніх поверхів різали темряву гострими променями, вихоплюючи силуети Паладинів у броні, що чатували на дозорах. Усередині внутрішній двір — колись дитячий садок із гойдалками — тепер пульсував життям: вогнища тріскотіли, кидаючи тіні на штаб, склад зі зброєю й майстерні, де шипіло зварювання й гуділи верстати. Нічне життя Форту не спало — Сталкери, повертаючись із вилазок, тягли мішки з трофеями, Паладини патрулювали периметр, а з кутів долинали уривки розмов, сміх і лайка над кружками самогону.

Максим знав це місце до кісток — він не просто жив тут, а будував його з нуля разом із Арсеном. Ще в перші дні після Великого Вибуху, коли Пустота була лише попелом і криками, вони з Арсеном знайшли цей комплекс — покинутий квадратний колодязь із міцними стінами. Разом тягали бетонні уламки, щоб закрити в’їзди, разом варили метал на стіни, разом стояли на даху, видивляючись перші загрози. Форт став їхньою кров’ю — укриттям, яке вони вирвали в хаосу, крок за кроком перетворюючи на осередок сили. Тепер це більше, ніж база: гамірний мурашник, де Паладини тренували новаків, шукачі торгували мутантським м’ясом, а з колодязів у дворі витягали каламутну воду, кип’ятячи її на вогні.

Він ступив крізь головні ворота, що розсунулися з металевим скреготом. Паладин на посту коротко кивнув — мовчазне вітання без слів. У дворі костлявий Сталкер у рваному плащі волік ящик патронів, бурмочучи прокльони, а з майстерні лунало дзенькання — хтось гнув нову бійницю. Максим озирнувся на знайомий хаос: запах зварювання змішувався з димом вогнищ, голоси гуділи, як рій, а над штабом гудів голос Арсена, що віддавав накази з другого поверху. Напруга відступала, але не до кінця — Титан, той невідомий монстр, гудів у голові, нагадуючи, що навіть тут безпека хитка.

Він піднявся сходами до своєї квартири на другому поверсі — лігвища, яке сам вигриз у стінах Форту. Усередині панував його порядок: постери з вицвілими машинами й пейзажами старого світу висіли на стінах, полиці тримали книги й трофеї — кігті мутантів, уламки зброї. Тут, де ніхто не бачив, він дозволяв собі бути людиною — звичайною, втомленою, із слабкістю у кістках і бажанням просто відпочити. Максим скинув спорядження в кут, де воно грюкнуло об підлогу, і витягнув із кишені щоденник — потертий, ще мокрий від річки, але живий. Записи попливли, чорнило розмазалось, але рядки проступали крізь плями. Він кинув його на стіл із глухим стуком і всівся на диван, важко видихнувши. Плечі опустилися, руки лягли на коліна — мить, коли сталь у душі танула, оголюючи втому.