Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

різь гомін Сталкерів. Час спливав: якщо не рухатися, зграя знайде їх.

— Треба йти, — кинув він, зберігаючи спокій. — Тут небезпечно.

Микита кивнув і обернувся до групи.

— Збір! Швидко! — прогримів його голос. Сталкери миттєво зібралися, перевіряючи зброю й спорядження. Максим приєднався, ховаючи занепокоєння за холодною маскою.

Не минуло й хвилини, як вони рушили. Микита очолив групу, а Максим тримався позаду, прислухаючись. Шарудіння й стогони Блукачів наростали — небезпека наближалася з кожним кроком.

Вони обходили темний ліс, уникаючи відкритих ділянок, де могла чатувати зграя. Сутінки густішали, світло ледве пробивалося крізь обгорілі дерева, малюючи зловісні тіні. Та щойно зробили кілька кроків, із кущів пролунав пронизливий виття. Група завмерла.

— Чорт! — пробурмотів один зі Сталкерів, стискаючи автомат. — Вони поруч!

— В укриття! — гаркнув Микита. Усі кинулися до заростів, ховаючись у тіні й приглушуючи подих.

Максим притиснувся до землі, відчуваючи, як серце стукає в грудях. За десять років життя в Пустоті він звик до таких моментів — боротьби за себе й тих, хто поруч. Втрати стали рутиною, але втратити Солідола чи групу він не міг собі дозволити.

Здалеку долинали звуки наближення Блукачів. Кущі затріщали — зграя діяла швидко й злагоджено. Максим зрозумів: це гра на виживання.

— Ми не можемо сидіти, — прошепотів він Микиті, що завмер поруч. — Вони нас учують.

— Згоден, — відповів Солідол. — Але куди?

— Дай мені зброю, — тихо додав Максим, дивлячись йому в очі.

Микита, з легким здивуванням, дістав закріплений старий але надійний автомат на рюкзаку і простягнув його. Максим узяв його, швидко перевірив магазин. Вага зброї повернула йому впевненість, хоч відчуття небезпеки нікуди не зникло.

— А тепер куди? — спитав Микита, прислухаючись до звуків, що наближалися.

— На міст, — відповів Максим, кивнувши вперед. — Звідти до пагорба, а потім до Фортеці.

Микита кивнув, і група рушила. Вони швидко піднялися на старий міст — його бетон тріскався під ногами, іржава арматура стирчала з країв. Перетинаючи його, вони дісталися кінця, де перед ними відкрилася темна паща тунелю до станції метро — прямий шлях під гору до Фортеці.

Максим зупинився, вдивляючись у морок. Тунель манив швидкістю, але досвід підказував інше. Він знав історії про Привидів — душі, спалені Великим Вибухом, що блукали станціями: клубки чорного диму з силуетами скелетів усередині, агресивні й рідкісні. Шлях здавався простим, але занадто тихим — жодного шурхоту, лише гнітюча тиша, що ховала загрозу. Ризик був очевидний: одна зустріч із Привидом могла знищити групу. "Швидше, але смертельно," — промайнуло в голові.

— Обійдемо, — тихо кинув він Солідолу, відводячи погляд від тунелю. — Через пагорб.

Група повернула вбік і почала підніматися схилом. Кожен крок був обережним, приглушеним — шум міг видати їх Блукачам. На вершині пагорба відкривався вид на ліс, а вдалині вимальовувалися обриси зруйнованої Фортеці — колись притулку для вцілілих, а тепер лише мертвих стін. Максим зупинився, щоб оцінити ситуацію. Звуки з лісу — стогони й шарудіння — нагадували про близькість зграї. Тут, на висоті, було безпечніше, ніж унизу, але спокій був оманливим.

— Швидко, за мною, — скомандував Микита, рушаючи вниз із пагорба. Група пішла слідом, тримаючись тіней.

Максим відчував, як інстинкти виживання працюють на межі. Кожен рух — продуманий, кожен крок — обережний. Час спливав, і він знав: зараз його завдання — врятувати групу, не повторивши долю Артема.

Незабаром вони дісталися зарослого краю лісу. Серед дерев Максим помітив стару хижу — занедбану, з прогнилими стінами, але здатну стати тимчасовим притулком від Блукачів.

Максим повів групу далі, уникаючи хижаків і прихованих загроз. Спустившись із пагорба, вони ввійшли в місто — колись бурхливе життям, а тепер поглинуте хаосом. Темний парко-ліс лишився позаду, а перед ними розкинулися обгорілі руїни району, де природа чіплялася за життя серед залишків людства.

Незабаром вони підійшли до старої школи — його школи. Максим сповільнив кроки, відчувши легкий відгомін ностальгії. Десять років виживання загартували його, і ці стіни давно втратили значення — просто ще одна точка на карті. Він жестом указав на будівлю — напівзруйновану, але придатну для укриття.

— Тут перепочинемо, — тихо сказав він, тримаючи голос рівним. — Безпечніше, ніж під небом.

Микита й Сталкери оглянули школу: вибиті вікна, іржаві скелети парт, стіни в тріщинах. Занедбаність віяла звідусіль, але це місце давало шанс перевести дух.

Увійшовши, Максим відчув відлуння спогадів — сміх друзів, гамір коридорів. Але це швидко розчинилося в холодній порожнечі сьогодення.

— Іронія долі, — пробурмотів він собі під ніс. Школа, де він навчався, стала черговим притулком — нічого більше.

Група розсілася серед уламків, розклавши рюкзаки й дістаючи їжу. Максим став біля вікна, вдивляючись у тіні вулиць — кожна могла ховати небезпеку. Тут, серед знайомого, промайнув слабкий натяк на спокій, але він знав: це лише пауза.