Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми ще хвилину чи дві дивимся, як хвостик пилюки продовжує підніматися вверх, як він рухається до Притулку з повільністю далекої хмари. Дивно бачити його і не чути звуків.
— Якбиж я знав, де та армія, — кажу я. — Наскільки вони відстають.
— Можливо, у Вуглекопському їм дали аж надто хорошу відсіч.
Віола націлює бінокулі вверх по течії річки, аби побачити дорогу, якою прийшли ми сюди, але дорога занатто рівна, занатто звивиста. Видно лише дерева. Дерева і небо і тишина і мовчазний хвостик пилюки, який звивається поміж далеких горбів.
— Нам треба йти, — кажу я. — Бо мені вже трохи страшнувато.
— То ходімо, — каже Віола, але тихесенько.
Назад на дорогу.
Назад до життя на бігу.
У нас нема їжі, такшо снідаємо ми жовтими фруктами, які Віола замічає на якихось деревах які ми проходимо, і вона клянеться, шо їла такі самі у Вуглекопському. Цими ж фруктами ми обідаємо, бо це краще ніж нічого.
Я знову думаю про ніж за спиною.
Чи міг би я пополювати, якби був час?
Але часу нема.
Ми біжимо через полудень і кілька годин по тому. Світ дотепер порожній і моторошний. Тільки я і Віола, ми біжимо дном долини, не видно ніяких поселень, нема валок, нема фір, нема ніяких звуків, які б чулися гучніше за шум ріки, а шум стає гучнішим із кожною годиною, аж доки мені самому стає важко чути свій Шум, аж доки ми мусимо кричати, коли хочемо говорити.
Але ми задуже голодні, аби говорити. Задуже змучені, аби говорити. І забагато біжимо, аби говорити.
Такшо ми біжимо дальше.
І я розумію, шо дивлюся на Віолу.
Хвостик пилюки на далеких горбах біжить разом з нами, потихеньку виривається вперед блище до вечора, і нарешті зникає на віцтані, і я бачу, як Віола перевіряє, де він дівся, просто на ходу. Я дивлюся, як вона біжить біля мене, здригається від болю в ногах. Я дивлюся, як вона розтирає ноги, коли ми зупиняємся, і дивлюся на неї, коли вона п’є воду з пляшки.
Тепер, коли я її побачив, я вже не можу її розбачити.
Вона ловить мене на цьому.
— Що?
— Нічого, — кажу я і відвертаюся, бо я сам не знаю.
Річка і дорога стають прямі, коли долина починає ставати стрімкішою і вущою з обидвох боків. Ми бачимо шматок дороги в тому керунку, з якого прийшли. Покишо там нема армії, нема вершників. Тишина лякає чи не більше, ніж якби всюди довкола був Шум.
Приходять сутінки, сонце сідає в долину за нами, сідає над армією, де би вона не була, над Новим Світом, шоби від нього не лишилося за нами, шоби не сталося з чоловіками, котрі билися проти армії, і з чоловіками, котрі до неї приєдналися.
Шоби не сталося з жінками.
Віола біжить переді мною.
Я дивлюся, як вона біжить.
Якраз коли заходить сонце, ми доходимо до ще одного поселеня, ще одного з причалами біля ріки, ще одного покинутого. Взагалі там лише п’ять хатів стоїть біля дороги, в одній, здається, спереду прибудовано маленьку крамничку з усячиною.
— Чекай, — каже Віола, зупиняючись.
— Вечеря? — кажу я, віддихуючись.
Вона киває.
Доводиться разів шість ударити у двері до крамнички, аби вони відчинились, і хоть там явно нікого нема, я всеодно розглядаюся на всі боки, ніби чекаючи покарання. Усередині все закладено переважно бляшанками, але ми находимо суху буханку хліба, трохи сушених фруктів і багацько в’яленого м’яса.
— Цим припасам може день або два, — каже Віола, жуючи. — Вони, мабуть, утекли до Притулку вчора чи позавчора.
— Ходять чутки, шо армія дуже потужна, — кажу я, навіть не дуже прожовуючи в’ялене м’ясо перед тим як ковтнути, а тому трошки викашлюю.
Ми напихаємо животи як тільки можемо, я запихаю решту їжі в торбу Віоли, яка зараз висить у мене на плечах. Коли запихаю — бачу мамину книжку. Вона ще там, ще загорнута в пластикову торбу, і в ній дотепер наскрізна рана у формі ножа.
Я засовую руку в пластикову торбу, пробігаю пальцями по обкладинці. Вона м’яка, а палітурка на дотик дотепер ніби шкіряна.
Моя книжка. Мамина книжка. Вона цілий час була з нами. Вона сама пережила пораненя. Як і ми.
Я дивлюся на Віолу.
Вона знову це замічає.
— Що? — питає вона.
— Нічого, — я кладу книжку назад у торбу до їжі. — Пішли.
Знову на дорозі, знову біля річки, знову до Притулку.
— Знаєш, це має бути остання ніч, — каже Віола. — Якщо доктор Снов мав рацію, то завтра будемо в Притулку.
— Ага, — кажу я, — і світ поміняється.
— Знову.
— Знову, — погоджуюся я.
Ми проходимо ще кілька кроків.
— Ти починаєш відчувати надію? — з цікавістю питає Віола.
— Ні, — кажу я, приглушуючи свій Шум. — А ти?
Її брови поповзли вверх, але вона хитає головою.
— Ні, ні.
— Але ми всеодно йдемо.
— А, так, — каже Віола. — Хай там вогонь, вода чи мідні труби.
— Думаю, там усе вкупі, — кажу я.
Сонце сідає, знову сходить місяць, піднімається нище чим минулої ночі. Небо дотепер чисте, зорі дотепер угорі, світ дотепер мовчить, тільки річка тече і то постійно гучніше.
Приходить північ.
П’ятнацять днів.
П’ятнацять днів до…
До чого?
Ми йдемо через ніч, небо повільно згинається за нами, ми трохи замовкаємо, коли наша вечеря рощиняється в животах і в тілі знову з’являється втома. Тільки перед світанком ми находимо на дорозі дві перевернуті фіри, навколо всюди россипана пшениця, а пара порожніх корзин лежить на дорозі просто на боці.
— Вони навіть не турбувалися врятувати все, — каже Віола. — Добру половину лишили на землі.
— Ну, це місце не гірше піходить для сніданку, ніж інше, — я перевертаю одну з корзин, віттягую її до місця, де дорога виходить до ріки і сідаю на неї.
Віола бере іншу корзину, піттягує її до моєї, і теж сідає. У небі блискає світло сонця, яке збирається вставати, дорога показує просто на нього, річка теж біжить на світанок. Я відкриваю торбу і дістаю нашу їжу з крамнички, протягую частину Віолі, а сам з’їдаю то шо дістається мені. Ми п’ємо воду з пляшок.
Розкрита торба лежить у мене на колінах. Там решта нашого одягу і бінокулі.
Ну й знову книжка.
Я відчуваю її тишину біля себе, відчуваю, як вона находить на мене, і заходить у пустоти у мене в грудях і в животі і в голові, і я пригадую біль, який відчував, коли вона була занатто близько, як це відчутя нагадувало мені смуток, нагадувало втрату, ніби я падав, падав у ніщо, як це відчуття стискало мене, аж мені хотілося плакати, я від нього реально плакав.
Але тепер…
Ну, тепер уже ні.
Я дивлюся на неї.
Вона точно знає, шо в мене в Шумі. Я тута один-єдиний, а вона всьо краще і краще читає Шум, якою б гучною не була річка.
Але вона собі сидить, тихенько їсть, чекає, доки я заговорю.
Чекає, доки я попрошу.
Бо я про це і думаю.
Коли зійде сонце, настане день, коли ми прийдемо в Притулок, день, коли ми прийдемо в місце, де більше
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.