Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

   - Не бійся! До завтрашнього вечора він буде на волі!

Рада не розуміла, хто з нею розмовляє. Навіть якщо вона була б здорова, їй це було не під силу. Незнайомка була сама люб'язність. Вона допомогла Раді встати і відвела її до ліжка.

– Я чула, що говорив слуга Белли! Альбрехт у в'язниці? - Рада ледве ворушила губами, але це вона змогла вимовити.

– Він там не затримається! Вам пощастило, у вас є захисники!

Рада не зрозуміла, про що та говорила. Очі в неї стали закриватися, і вона незабаром провалилася в сон.

Дівчина в золотому вінку, відійшла від неї і її губи самі стиснулися від обурення.

- Хіба моя робота вбивати? – крикнула вона комусь нагорі. – Я начебто покровителька всього світлого!

Відчинивши двері, дівчина вийшла в коридор. Більше їй нічого тут було робити.

* * *

Альбрехт сидів у напівтемряві на нарах, підсунувши до себе ноги, і дивився кудись у простір. Завтрашній суд його лякав, адже він не знав, що на ньому буде. Він має вимовити тепер іншу клятву, вже на Біблії.

Альбрехт зовсім не шкодував про своє рішення. Хоч його й попереджали про гнів богів.

Був майже світанок, тонкі промені ледве пробивалися через залізні ґрати на вікні. До суду лишилося кілька годин. І це було найдовше очікування у його житті.

Випроставши затеклі ноги, Альбрехт притулився потилицею до стіни. Йому за всю ніч так і не вдалося поспати. Раптом ґратчасті двері стукнули, що змусило Альбрехта здригнутися, з'явився наглядач.

- До тебе прийшов священик для сповіді! - сказав він, пропустивши в камеру середнього зростом чоловіка в чернечому балахоні.

  Альбрехт підвівся на ноги, інстинктивно зробив крок назад.

- Отець Василь? – хлопець кинув на нього стурбований погляд.

Коли грати знову зачинялися, залишивши їх наодинці, чоловік зняв каптур. Ні, то був не Отець Василь.

- Я не просив, щоб до мене приводили священика! Тут якась помилка!

Чоловік глянув на нього своїми карими очима і посміхнувся куточками губ.

- Я прийшов, бо був потрібний тобі!

- Ви хочете, щоб я зізнався у вбивстві? – очі Альбрехта спалахнули від обурення.

- Ні! Будь-кому можеш розповідати казочки. Я знаю, що сталося насправді! Ти не винен!

- Звідки? – здивувався Альбрехт.

- У мене така робота, все знати! Я присяду? - чоловік узяв табуретку і сів навпроти. - Я прийшов лише сказати, щоб ти не сходив із наміченого шляху! Ти ще добре тримаєшся, інший би на твоєму місці давно зламався! Але ж ти захищаєш не тільки себе.  – знову посміхнувся чоловік. – Скажи, ти її все ще кохаєш? Через такий час.

- Кого? – на початку не зрозумів Альбрехт. Йому питання здалися досить підозрілими.

- Раду.

- З чого ви це взяли?! Ні звичайно! Вона моя подруга!

- Досить брехати! Я тебе наскрізь бачу! Ти досі божеволієш по ній! І боїшся, що вона повернеться у свій час, і залишить тебе!

- Я не хочу говорити на цю тему! Ви нічого не знаєте ні про мене, ні про неї! - заперечив Альбрехт, відчуваючи, як всередині закипає гнів.

- Чому ж?! – здивувався чоловік. – Я вас добре знаю! Це моя робота!

- Ви прийшли мене сповідати? Даремно! Я не налаштований ні з ким розмовляти! У мене завтра суд!

- І що ти збираєшся робити?

- Говорити правду.

- Тобто брехати! Зрозуміло. – зітхнув чоловік. - Тяжко тобі доведеться!

– Знаю! Мені весь час товкмачать, що на мене обрушиться гнів богів! - прикусив губу Альбрехт. – Тож мені якось байдуже! На тому світі Нанда ший Ліан мене покарає! Так кажуть!

- Нісенітниця! – мало не вилаявся чоловік. - Ти вчинив правильно! Я бачив результат! Ми не кидаємо своїх, тому гніву можеш не боятися!

- Не зрозумів.

- Як не будь донька пояснить!

- Донька? Але я не маю дітей? - заперечив хлопець, остаточно зрозумівши, що незнайомець несповна розуму.

- Але ж колись будуть! Не думай про це! Ще справді дуже рано! Нікому не говори свого нового імені до того моменту, поки ти не повінчаєшся! Інакше бути біді!

  – Зрозуміло… – буркнув Альбрехт, не дуже довіряючи цьому підозрілому чоловікові.

- Мені пора! Насамкінець я хочу зробити тобі подарунок! - лже-священик нахилився і прошепотів йому на вухо кілька слів, Альбрехт тільки невпевнено кивнув. При цьому хлопець почув стукіт металу. Йому навіть на якусь мить здалися обладунки під балахоном.

Чоловік поквапився йти, насамкінець він сказав лише два слова.

- Постарайтеся поспати!

* * *

Альбрехт відчував на собі багато поглядів. І не в одному не було співчуття. Він був готовий провалитися крізь землю. Починався суд над ним.