Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Алісо, — м’яко промовив він, і в мене земля мало не пішла з-під ніг. Від його голосу моє тіло вкрилось мурашками, і я почала рухатись швидше. — Будь ласка, вислухай…
Далі я вже не чула, адже гримнула дверми прямо перед його носом. Перемкнувши замок, я сповзла по дверній дошці до підлоги та дала волю емоціям. Сльози полились рікою, і я підтягнула коліна до грудей, обнявши їх.
Що він тут робить? Він прийшов помучити мене?
Він відкрив рану, яка ще не встигла схопитись. Біль розривав з середини. Я кохала його… І кохаю зараз, хоч тяжко це визнавати. Господи… Невже кохання приносить тільки страждання?..
Я понурила голову вниз, відчуваючи що втомилася від всього цього. Мені хотілося зникнути, поїхати кудись далеко-далеко. Туди де ніхто не розіб’є серце.
— Алісо, відчини… — почула приглушений голос.
Я підняла голову та несамовито глянула на двері. Сподіваюся він не планує просидіти тут всю ніч.
Я криво посміхнулася. Він точно не той, хто це зробить. Влад повідомив, що на фірмі ніби все налагодилось, але я вирішила продовжити свою відпустку. Він не став запитувати причину, або просто її вже знав.
Я важко видихнула. Боюся моя кар‘єра в тій фірмі закінчилась. Я ще не говорила про це з Владом, але це неминуче. Я не зможу працювати там, і знати, що за декілька кабінетів від мене сидить Давид. А ще гірше якщо побачу його з іншою.
Я стиснула долоні в кулаки, нігтями вбиваючись у шкіру, щоб стримати ще один порив сліз. Моя голова відкинулась назад та вперлась у дошку. Я зробила глибокий вдих через ніс, а тоді видихнула через рот. Зробивши так декілька разів я піднялась на ноги та пішла до своєї кімнати.
Швидко переодягнувшись я ковзнула під простирало, сильно закутавшись. Я заплющила повіки, намагаючись думати про будь-що, аби заснути…
Я крутилась збоку набік в спробі заснути, але нічого не виходило. Щось мене потягнуло вийти на сходову площадку, і я не змогла пручатись своєму раптовому бажанню.
Я зупинилася біля дверей і глибоко вдихнула. Ключ прокрутився і я штовхнула двері, а тоді несамовито вийшла…
Глянувши по сторонах, я помітила, що тут нікого немає. Розчарування вдарило мене в груди, вибиваючи повітря. Я повільно зайшла назад та потерла руками обличчя.
В нього не було причин залишатися тут. Та й взагалі я залишила його на порозі, нічого не відповівши і не вислухавши. Але хто його знає, можливо, його слова ранили б сильніше, ніж це невідання…
Мою увагу привернув дзвінок у двері, і ми як по команді з Ліною глянули на двері.
— Ти когось чекаєш? — розгублено запитала вона.
Я хаотично похитала головою.
— Ні.
Дзвінок знову запищав і я підвелась на ноги.
— Хтось дуже хоче попасти до тебе у квартиру. — насторожено пробурмотіла дівчина.
Я глянула на неї відчуваючи провину, що не розповіла їй про Давида. В думках я сподівалася, що це не він.
— Я гляну, — швидко сказала я, а тоді зникла з її поля зору.
Дещо невпевнено підійшла до дверей і відчинила їх. Я насупилась побачивши перед собою кур’єра.
— Вітаю, ви — Аліса Ковальчук? — запитав хлопець у білій кепці.
— Це я. — дещо розгублено відповіла.
— На ваше ім’я є доставка. Дозволите занести її у вашу квартиру?
— Так… — якось швидко погодилась я.
Він глянув кудись вбік, а тоді кивнув у бік квартири.
Я відступила вбік даючи можливість пройти. Але коли побачила як моя квартира починає наповнюватись квітами, мої очі мало не полізли на лоб. В цей момент з кімнати вийшла Ліна, шоковано витріщаючись на все це.
— Ви впевнені, що це все до мене? — перепитала я.
Він глянув в картку, а тоді перевів збентежений погляд на мене.
— Тут вказане ваше ім’я.
— А відправник? — не переставала я.
Він важко видихнув, ніби я заважаю йому виконувати його роботу.
— Нічим не зможу допомогти. Замовник вирішив залишитися анонімним.
Мої плечі опустились, а погляд провів букети з соняшниками, які тепер займали майже не ввесь простір в моїй квартирі. Моя квартира зараз мала вигляд, як клята квіткова крамниця.
— Що тут відбувається? — ошелешено запитала Ліна.
— Моя квартира вирішила перетворитись на крамницю. — я розвела руками на всі ці букети.
Тут було близько двадцяти букетів, але хлопці заносили ще, і ще, викликаючи у мене напад паніки.
— Я бачу. Але хто це зробив.
Вона перевела пронизуючий погляд на кур’єра, але той лише знизав плечима. Ліна закотила очі, а тоді глянула на мене.
— Ми закінчили. — промовив хлопець. — Гарного дня!
Я зачинила за ним двері, а коли повернулась помітила напружений погляд дівчини, яка роздивлялася квіти.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші обіцянки, Ана Маіс», після закриття браузера.