Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Аліса
— Я не хочу залишати її одну…
Крізь сон я слабо почула чиїсь голоси. Розплющивши повіки, я помітила, що знаходилась у маленькій світлій кімнаті. Я піднялася на лікоть, щоб все тут роздивитись. Білі стіни, мінімальний декор та картина з красивим пейзажем, яку я подарувала Ліні, коли вона розповіла, що придбала квартиру. Мій погляд впав вниз і я помітила, що лежала на дивані та була накрита тонким пледом.
Я не пам’ятала, як так сталось, що я заснула. Але, на жаль, добре пам’ятала, як побачила Давида з іншою. Від згадки про нього, відчула як очі наповнилися сльозами, а в горлі утворився неприємний клубок.
Невже я була для нього чергова дівчина, яку можна було легко забути?
Я похитала головою. Схоже, я покладала надто великі надії, що ми залишимось разом. Але вони не мали право на існування. Не з ним…
— Я розумію, — відповів чоловічий голос, який вочевидь належав Андрію. — Якщо так буде краще нехай.
— Дякую, любий…
Голоса стихли і я піднялася в сидяче положення, потираючи очі. Далі почулися кроки і двері в кімнату, в якій я находилася, тихенько відчинились. Я обернулась і помітила в одвірку Ліну, яка дивилась на мене виразним стурбованим поглядом.
— Я тут вечерю приготувала, — почала дівчина. — Може підеш з нами вечеряти?
Вечеря? Яка зараз година?
Я почала розгублено роззиратись, в спробі знайти свій телефон.
— Яка зараз година?
— Майже сьома. — відповіла вона. Вона підійшла та сіла біля мене. — Я хотіла запропонувати тобі це вже після вечері, але відчуваю, що треба зараз.
Вона глянула на мене, уважно вивчаючи. А тоді промовила:
— Залишайся в нас. Я вже говорила з Андрієм він не проти.
Я помотала головою.
— Я дякую тобі за люб’язність. Але буде краще якщо я повернусь до себе.
Мене чомусь тягнуло до своєї квартири. Можливо через те, що я зможу дати волю своїм емоціям вийти на зовні. Я піднялась на ноги і Ліна послідувала за мною.
— Я не хочу на тебе тиснути, але залишати тебе одну я також не хочу.
— Я буду в порядку. — запевнила її.
— Еге ж! — пирхнула вона, і закотила очі. — Я тебе занадто добре знаю. Ти зараз тільки переступиш поріг своєї квартири і затопиш її нахрін своїми слізьми.
Я підняла обидві брови від здивування.
— Моментами ти ще той меланхолік, — додала вона.
— Я якось дам собі раду. — пробурмотіла я.
Двері раптом відчинились і звідти виглянув Андрій. Він прочистив горло, а тоді поправив свої окуляри.
— Дівчата, я не хочу заважати вашій розмові, але вечеря скоро стане холодною.
Чоловік якось дивно глянув на Ліну. А вона у відповідь знизала плечем. Вони якось дивно спілкувалися поглядами, а я лише кидала погляди, то на нього, то на Ліну.
— Ми зараз прийдемо, — промовила до нього.
— Гаразд, але не баріться.
Він кивнув головою, а тоді зачинив двері, залишаючи нас.
Ліна підступила до мене та злегка схилила голову набік.
— Пропозиція завжди в силі. — твердо сказала вона, а тоді обняла мене.
Я відчула, як в мені почали накопичуватись емоції і посміхнулась.
— Дякую. — прошепотіла я.
Після вечері я не змінила свого рішення, і вирішила повернутись до себе. В їхньому домі затишно та тепло, але я відчувала, що хочу пройти це сама. Ліна не стала наполягати на своєму, але я бачила жалісливий погляд, яким вона дивилась, коли я йшла з їхньої квартири.
Я буду в порядку, — сказала собі.
На вулиці вже починало вечоріти, і я пришвидшила кроки, щоб швидше дістатись свого під’їзду. Не хотілось йти в темряві.
Я видихнула, коли повернула в поворот до своєї квартири. Швидкими кроками я забігла всередину та почала підійматись на свій поверх. Ліфтом я не стала користуватись, адже бували випадки коли він застрягав.
Я не встигла дійти до квартири, адже коли я підняла погляд до дверей помітила високого чоловіка. Мої ноги ніби заціпеніли, а серце пропустило кілька ударів шоковане від побаченого. Я спробувала вдихнути, але це виявилось так важко…
Я закусила щоку з середини, щоб стримати свої емоції, які були готові зараз ще вирватись назовні.
Він так само не рухався, його погляд блукав моїм тілом, а тоді зупинився на моєму обличчі.
Я благала себе опустити погляд, але не змогла. На ньому був дорогий костюм, а сорочка вдало підкреслювала його м’язи. Я підняла погляд на його обличчя. Його очі виразно показували жаль та спустошення. І я не розуміла чому він показує це.
Я прикусила щоку сильніше, мало не до крові.
Алісо, просто пройди повз нього, — суворо говорила я собі.
Часто покліпавши, я рушила вперед. Давид опинився позаду мене, і я відчула його запах, вдихнувши через ніс. Руки тремтіли, коли я поралась із замком.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші обіцянки, Ана Маіс», після закриття браузера.