Читати книгу - "Червоний РубІн , Arachne "

Андреас, міцно стиснувши кулаки, оглянув околиці. Усередині нього кипіла лють, змішана з розпачом. Він повинен знайти Катарину, і не важливо, скільки часу це займе або скільки перешкод йому доведеться подолати.

"Давай розділимося", - хрипко сказав він, не відводячи очей від темніючих силуетів особняків. "Ти шукай з лівого боку, я піду з правого."

Крістіан кивнув, розуміючи, що зволікати не можна. Кожен момент міг стати вирішальним. Він помітив, як напруженість і рішучість Андреаса виражаються в його очах і в тому, як той стискав кулаки до побіління кісточок.

"Якщо знайдеш щось, одразу дай знати," - додав Крістіан, перш ніж вони розійшлися в різні боки.

Андреас рушив до першого особняка на правій стороні вулиці, відчуваючи, як морок оточує його, наче поглинаючи. Він вдивлявся у темні вікна, намагаючись вловити хоч найменшу ознаку руху чи звуку, яка могла б навести його на слід Катарини. Кожне скрипіння дощок під його ногами, кожен порив вітру змушували його серце завмирати на секунду. Він повторював про себе її ім'я, як мантру, наче сподіваючись, що це якимось чином допоможе йому знайти її швидше.

Крізь думки пробивалася картина їхньої останньої ночі разом. Як вона дивилася на нього, як її очі світилися в темряві, повні пристрасті і чогось ще, чого він тоді не міг зрозуміти. Тепер він розумів, що втратив щось важливе. Але зараз був не час для жалю. Потрібно було діяти.

Він вбіг у перший особняк, готовий перевернути все догори дном. Пильні кімнати зустріли його тишею, пахло вогкістю та затхлістю. Андреас перевірив кожен кут, кожен закуток, але жодної ознаки Катарини.

Тим часом Крістіан рухався з іншого боку вулиці, уважно оглядаючи кожну хату, кожну крихітну пролом у стінах, вдивляючись у вікна, сподіваючись побачити щось, що підкаже, де тримають Катарину. Він намагався не думати про те, що може знайти її надто пізно. Зараз головне — залишатися зосередженим і не дати розпачу взяти гору.

Вони обидва знали: часу залишалося все менше, і якщо вони не знайдуть Катаріну до темряви, шанси на її порятунок стрімко зменшуватимуться.

Андреас увійшов до сьомого дому, і, як і в попередніх, його зустріла глуха тиша та розруха. Він оглядав кожну кімнату, перевіряв за кожними дверима, за кожним кутом, але знову нічого. Порожні кімнати з потрісканими стінами і розбитими вікнами, старі шпалери, що лущиться з вологих стін — все це ніби тиснуло на нього, змушуючи відчувати, як швидко витікає час.

З кожним кроком його кроки ставали все важчими, а серце билося все швидше, відганяючи страх і гнів. Але найбільше — розпач. Він відчував, як воно повільно підкрадається, охоплюючи його розум, тягучою, задушливою хвилею. Андреас починав сумніватися, що встигне знайти Катарину вчасно. Морок цього занедбаного району ніби поглинав його зсередини, позбавляючи сил.

"Катаріна, де ти? Де тебе тримають?" — шепотів він, сам того не помічаючи, як ці слова виривалися з його горла, мов прохання, немов благання. Він знову і знову повторював її ім'я, ніби воно могло стати відповіддю на всі запитання.

Але відповіді не було. Тільки вітер, що тихо завивав у тріщинах вікон, і його власна луна, що розносилася по порожніх кімнатах. Він продовжував шукати, але кожна порожня кімната тільки посилювала його тривогу. Наче з кожним кроком він наближався не до порятунку, а до чогось неминучого, від чогось його серце починало стискатися в холодних лещатах страху.

"Я не можу її втратити," - твердив він про себе, змушуючи себе рухатися далі, не звертаючи уваги на втому і біль у тілі. Але всередині нього зростав розпач, як темний вируючий потік. Він прокручував у голові моменти їхньої останньої ночі разом, кожен її погляд, кожен дотик, ніби намагаючись зафіксувати це назавжди. Він розумів, як мало часу в них могло бути.

"Чорт візьми, де ти?" — подумки кричав він, відчуваючи, як ненависть до Софі поєднується з власним страхом. Якщо він не встигне, якщо не знайде її... Ця думка зводила його з розуму. Йому було важко дихати, ніби повітря густішало і не давало йому вдихнути.

Він уже не був упевнений, що рухає ним — надія чи розпач. Можливо, все разом. Але він знав одне: він не зупиниться, доки не знайде її, живу чи мертву. У його голові лунав лише один голос, один крик: "Я мушу її знайти. Я мушу."

Андреас повільний але видихнув, випустивши хмару пари на морозне повітря, і оглянув вулицю. Крістіан, з іншого боку, показав жестом, що нічого не знайшов, і швидко зник у наступному занедбаному будинку. Андреас кивнув, розуміючи, що час минає. Він має продовжувати шукати, незважаючи ні на що.

Він уже зібрався зайти до чергового будинку, але раптом щось змусило його зупинитися. Щось ледь вловиме, але тривожне. Він завмер, прислухаючись. Крізь глуху тишу запустілого району, йому здався слабкий звук, що ніби виходить з-під землі. Андреас завмер, напружуючи слух. Звук був ледь помітний, наче глухий стогін, приглушений товстими стінами чи землею.

Він зробив крок назад, намагаючись краще почути, але звук зник так само раптово, як і з'явився. Тиша знову повисла над вулицею, тільки вітер злегка шарудів сухим листям вздовж тротуару.

Андреас спантеличено насупився. Йому здалося, що це було реальне. Він не міг ігнорувати цей дивний шум, навіть якщо він був ледь помітний. Серце його забилося швидше, він повільно озирнувся, намагаючись визначити джерело звуку. Можливо, це був лише вітер, що пробивався крізь тріщини в стінах старих будівель. Але щось усередині нього підказувало, що річ не в цьому.

Він повільно обійшов будинок, уважно оглядаючи землю та стіни, сподіваючись знову вловити цей дивний звук. Тривога, яка до цього росла в його душі, тепер звернулася до напруженого очікування. Кожен його рух був вивірений, кожен крок — обережний. Андреас відчував, що щось важливе ховається за цим, і він має це з'ясувати.

Андреас рухався по пустельному будинку, намагаючись не пропускати ні найменшого звуку, ні найменшого руху. Сонце вже зникло за горизонтом, і тіні всередині будинку подовжилися, надаючи всьому навколо ще більш зловісного вигляду. Він перевірив кожну кімнату, кожен кут, але нічого не знайшов. Напруга зростала, нерви були на межі, а думки про Катарина не давали йому спокою.