Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

Дід обвів поглядом хату, регіструючи очима письменних. Письменні почували себе не краще від осетрів.

«Чому я піймав двіста сорок пудів на свою шаланду? Може я знаю слово таке? Є серед вас такі відьми, що шепочуть, ніби я знаю слово. Може, мені просто пайдить,[196] як дурному, як попайдило Николаєву, що він поїхав п’яний, наскочив на хід бубиря і взяв повну шаланду?»

«Нема такого слова і нема такого паю, щоб ловити рибу. Голову треба мати».

«А як буде в тебе голова, то буде в тебе поняття, чим ти живеш і чим живе робочий чоловік. Як є в тебе голова, то ти добереш, що треба рибу ловити для тебе і для робочих. А як сіті в тебе розідрані на хобоття, то чим ти рибу піймаєш?»

«От де ви є! Ви й досі робите, як мокре горить. Вам і не віє в голові, що рибаса й шепотинника вже немає і що в цій куркулевій хаті я, дід Орній, що гнув перед тим куркулем шию, говорю вам, дуракам, промову, щоб ви, дураки, тепер не гнули шию перед експлуататорами».

«Сіть полатай. Шаланду приведи до пуття. Щоб вона в тебе не шалалась як скажена пані, а ставала там, де тобі треба висипати сіть. Голову свою помацай. Покопайся в голові, що ти вчора бачив. Де мартини мотались. Який вітер був».

«І ти не дивись, що холодно. І не слухай всякого гавкала, що буде тобі верзти, мовляв, у холод риба не ловиться і можна спати, а то й випити з такими ж дураками, як ти. Холодно? А ти візьми й опусти руку у воду. Як стане від того тепліше, то риба йтиме, та ще й як».

«А як вода холодніша від вітру, то хоч би тобі сонце гріло як у печі, то багато риби не візьмеш».

«Но все ж таки, щоб сіть у тебе була справна і голова на місці, то й те ти б узяв план. Може й не переплюнеш, но план візьмеш».

«І це ще не все я сказав. Хоч я й старий, а дивлюся я не назад, а вперед. Мале слово „план“, а багато важить».

«Є в Мелітополі завод. Для моторів завод. Я читав, до біса буде моторів. Отак мотором і перебіг, де більше бичок іде. Хоч за сорок верстов, за Тендру і чортзна куди. І чи є вітер, чи нема, то тобі байдуже. На всяку шаланду буде мотор».

«Но єсли ти, дурак, риби не піймаєш, то що буде шамать робочий у Мелітополі? Ти це можеш головою своєю обміркувати? Ти хочеш, щоб ти продав перекупці осетра і напився як свиня, а він щоб робив тобі мотор із яшною кашею в пузі?»

Дід замовк. Почалася ніякова павза. Образ яшної каші в пузі яскраво вималювався в уяві рибалок. Черево роздуває, охлявають руки й ноги. Дід вийняв кисета і закурив. Скільки рук пересмикнулися і заклякли. Раптом дід посміхнувся широкою соняшною усмішкою і висипав ввесь тютюн з кисета на долоню.

«Кури, братця, ударний тютюнець, – сказав він. – І не носи в село під полою три бубиреві хвости міняти на самосад, як злодій. Латай невід і покурюй прилуцького».

Коли запливла синім димом велика хата й знову забубнів загальний гомін, уповноважений об’явив перерву. Дід теж зійшов з ораторської трибуни і поважно, і приязно, як звичайний дядько, обговорював перспективи завтрашнього лову.

IV

Увечері, сидячи коло хати якогось завідателя, що дуже про нас скидався на колишнього шепотинника, ми силкувалися дістати відомості про діда Орція, бо він видавався нам справжньою героїчною постаттю ударника попри свою примітивність. Терентій Пожа згодився нам допомогти, але від того нам не полегшало. Та виявилося, що коли в нього нічого не запитувати, то він прекрасно умів розповідати.

«Дід Орцій, – сказав Терентій Пожа, – це мій бригадир. З ним я ловив бички ще за отаманського часу. Ловили ми з ним і оселедців на Лимані, й осетра в морі, і тюльку, і камбалу, і всяку рибу. Тільки від того нам не було легше. Бідували ми з ним добре й повну випили гіркої».

«Хоч такого спеца, як дід Орцій, комсомолець, треба пошукати добре і чи й найдеш. Як у море вийдемо, так де твій отаман. Немає й слуху. Дід Орцій командує. А як у берег прибились, так знов отаман. Рибу доглядає і продає».

«Що вже вони познущалися з нас, що вже дурили й обкрадали, те розповісти трудно. Довго треба розповідати. Но тепер прийшов їм саксаган.[197] Є ще такі місця, де вони попролазили в бригадири – та тут дід Орцій не дасть. Йому не заб’єш баки спеціяльністю. Він сам моряк і таких моряків мало».

«Позаторік треба було, хоч кров з носа, відіслати шаланду до Очакова – по людей. Посуда була...»

«Яка посуда?» – необережно спитав хтось з нас.

«Посуда? Звісно, яка – посуда. Посуда, кажу, була (І от Сашко став пошепки коментувати – посуда це тоннаж – шаланди, дубівки, човни...), а людей нема. І нікого послати по людей. Дід Орцій і каже: я поїду. Як же ти, діду, поїдеш, коли людей нема. То, виходить, цілу бригаду треба знімати з лову?»

«Я сам поїду, – каже дід Орцій. – Вітрець є, гребти не треба. Доїду».

«А вітрець таки був. Тремотання така (Тремонтана – це північний вітер, – сказав Сашко), що четверо здорових гевалів з гріхом управлялися зманеврувати назад з лову. Пробували діда намовляти, так без діла. Уже вийшов дід на берег і каже: „Стягніть мені тільки шаланд у воду“, – ускочив і віддав парус. І поїхав».

«Поки до Кінбурнського повороту плив, вітер був йому пожа і сам гонив шаланду („Пожа“ це вітер у спину, – пояснив Сашко). Та що він робив коло повороту, того ніхто не знає. Як він управився сам держати клівер орца (Орца, це проти вітру, – сказав коментатор), переносити парус і керувати стерном, цього теж ніхто не знає і не взнає довіку».

«Та ще й тремонтана розгулялася мало не на шторм. Так і думали всі: потоп дід; земля, чи то пак вода, йому пером».

«Так ні ж. Розказував завідатель бази в Очакові, що причалив дід до містків, наче човном у тиху погоду і не