Читати книгу - "Подружжя мимоволі"

Дракониця відповіла переляком.

– Вона вважає так само, як я. Раше, ти можеш не перенести політ!

– Я почуваюся цілком стерпно!

– Сумніваюся, – я хитнула головою. – Хіба ти не розумієш? Ти можеш загинути! Навіть не від цього темного туману! А просто через свою впертість! Отрута все ще у твоїй крові.

– Це не має жодного значення. Аргрім перенесе політ, – Раш підтиснув губи, а потім скоротив відстань між нами і обхопив мої плечі руками. – Вилітаємо зараз.

Блідий, виснажений, з потом на лобі... Невже він не розуміє?! Може, отрута туманила його розум?!

– Ні! – мотнула головою, відчуваючи, як до горла знову підкотило грудку. – По-моєму, отрута тебе одурманила! Ти не перенесеш переліт. Раш... Я боюсь за тебе. Якщо ти загинеш, загине й Аргрім. Історія повториться... Вона цього не винесе, Раше. І я... Я не винесу!

Очі знову обпекло від сліз.

– Ти перебільшуєш... – він провів великим пальцем по щоці, витираючи сльозу.

І наступної миті я накрила його губи поцілунком, змушуючи замовкнути. Потім відсунулася. Він дивився в упор, не моргаючи. Його дихання збилося, волосся прилипло до чола. І весь світ довкола звузився до цього погляду.

– Раш, я люблю тебе, – видихнула ледь чутно.

А слідом його губи м'яко торкнулися щоки, долоня зарилась у волоссі. Від його дотиків все всередині судомно стискалося. Полум'я всередині розгорялося, піднімаючи зсередини всі оголені почуття, всі бажання, все, що здавалося надійно захованим. Все довкола раптом стало неважливим, непотрібним. Щастя бути з ним поряд, безмежне, безконтрольне і таке яскраве накрило свідомість. Забирало геть від реальності, змушуючи тремтіти в його руках.

Його долоні зім’яли ніжну шкіру, рвали тканину, яка розділяла наші тіла. Кожен дотик такий бажаний, обпалюючий, такий інтимний. Хрипке уривчасте дихання лоскотало шкіру. Губи ковзали по шиї, спускалися нижче. Ніжно пестили чутливу шкіру, змушуючи вигинатися йому назустріч.

Мені хотілося більшого. До нестерпного болю хотілося його цілком і натомість віддати йому себе. Всю, до останньої іскорки полум'я.

Не розриваючи поцілунку, потяглася у бік ліжка.

Крізь глибоке, нерівне дихання прорвався хрипкий рик, що озвався всередині мене новим спалахом.

– Люблю тебе, – його хрипкий шепіт змішався з глухим риком усередині.

І... Я розчинилася в відчуттях, що наринули. Полум'я всередині розгорялося все сильніше, бажання спалахнути ставало з кожною секундою все гострішим і болючішим. Хотілося належати лише йому. Йому й нікому більше.

Сама подалася йому назустріч. І він не зволікав більше. Мить, і ми стали єдиним цілим. Неквапливо, обережно, ніжно він з кожним рухом дарував відчуття безмежного кохання, підводив до тієї межі, після якої ніщо не буде тим самим. Повільно, не поспішаючи, стримуючись...

Коротка мить. Серце обірвалося. І світ похитнувся і розсипався на сотні тисяч уламків. Усередині з'явилося нове неможливе почуття. Насолода. П'янка, всепоглинаюча насолода, що змушує забутися у своїх емоціях. Стати частиною нашого спільного полум'я.