Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

З наближенням темряви холод посилився. Визираючи понад краєм виярка, мандрівники не бачили нічого, крім сірої землі, яка тепер хутко розчинялась у пітьмі. Небо вгорі знову розвиднілось, і на нього потроху висипали мерехтливі зорі. Фродо та його супутники тулилися довкола вогнища, загорнувшись у всі можливі одежини та коцики, а Бурлаці вистачало самого плаща, — він сидів трохи осторонь, задумливо палячи люльку.

Запала ніч, і світло від вогнища почало горіти ясно-преясно. Тоді він узявся розповідати гобітам різні історії, щоби розум їхній не полонив страх. Бурлака знав чимало оповідок і легенд про давнину, про ельфів і людей, про добрі та лихі діяння Прадавніх Часів. Слухачам стало цікаво, скільки йому років і звідкіля він стільки всього знає.

— Розкажи нам про Ґіл-ґалада, — раптом попрохав Мері, коли той замовкнув наприкінці оповіді про ельфійські королівства. — Ти знаєш іще щось із тієї стародавньої балади, про яку згадував?

— Так, знаю, — відповів Бурлака. — І Фродо — теж, бо вона безпосередньо стосується нас із ним.

Мері та Піпін зиркнули на Фродо, який дивився у вогонь.

— Я знаю лише дещицю того, що розповів мені Ґандальф, — повільно промовив гобіт. — Він був останнім із величних ельфійських королів у Середзем’ї. Ґілґалад мовою ельфів означає «зоряне світло». Разом із Елендилом, ельфодругом, він подався до землі...

— Ні! — урвав його Бурлака. — Як на мене, цієї історії не варто розказувати тепер, коли поблизу нас ошиваються прислужники Ворога. Якщо нам поталанить дістатися до Ельрондової оселі, ви почуєте її там від початку до кінця.

— Тоді розкажи нам якусь іншу історію про стародавні часи, — попрохав Сем, — історію про ельфів до їхнього занепаду. Я би з превеликим задоволенням іще послухав про ельфів: темрява надто близько підступає зусібіч.

— Я розповім вам історію про Тінувіель, — сказав Бурлака, — стисло, бо оповідь ця довга й кінець її невідомий; і нині ніхто, крім Ельронда, достеменно не пам’ятає, як її розповідали в давнину Це прекрасна історія, хоч і сумна, як і всі перекази Середзем’я, та вона може збадьорити ваші серця.

Він якусь хвилю помовчав, а тоді почав не говорити, а лагідно наспівувати:

Трава зелена, довгий лист,

Болиголова дикий цвіт,

І на галявині зійшлись

Вогні зірок у темряві.

Тінувіель посеред віт

Там танцювала, як колись:

Вінок із зір на голові,

І блиск убрань бентежливий...

З холодних гір прийшов туди

Блукалець Берен і сумний

Побрів вздовж тихої води —

Вздовж хвиль ріки ельфійської.

Та раптом, вражений, спинивсь:

Крізь лист побачив молодий

Тінувіель в зірках. Вони

Спадали з пліч і вій її.

Злетіла раптом втома з ніг,

Чий фатум — мандри без кінця;

І він пішов, тоді — побіг,

Впіймавши промінь місячний.

Вона ж пливла від деревця

До деревця, легка, як сніг,

І вже розтанула уся,

А він лишивсь пригнічений.

Він часто чув летючий звук

Тих кроків, наче шелест лип,

Як музику підземних лук,

Коли блукав низинами.

Болиголов зів’яв. Лиш скрип

Беріз лунав, коли з їх рук

Спадав по листу лист. Захрип

Ліс буковий знесилений.

А він шукав її щодня,

Ворушачи листки й літа,

При місяця і зір вогнях

У небесах морозяних.

Часами бачив: золота,

Перепливала навмання

Вершинами гірськими, й там

Сріблилась в танці росяно.

Зима минула, і вона

Вернулась. Від її пісень

Прокинулась нараз весна,

А з нею дощ і жайвори.

І знов настав ельфійський день,

І квітів музика ясна.

Він зцілився й хотів лишень

Кружляти з нею край гори.

Втекти хотіла, але він:

«Тінувіель! Тінувіель!» —

Покликав, мов ельфійський дзвін, —

І стала, прислухаючись.

Стояла мовчки біля скель,

Ловила звуку відгомін;

Він підійшов: «Тінувіель!..» —

Лише тремтіла, сяючи.

Їй в очі Берен зазирнув,

Пробравшись крізь волосся тінь,

Побачив неба глибину,

В очах тих віддзеркалену.

Тінувіель, ельфійська синь,

Безсмертна діва, в мить одну

Збагнула долі височінь

 Покірно й опечалено.

Важка судилася їм путь:

Пройшли камінний холод гір,

Лісів імлистих каламуть

З палатами залізними.

Моря Розлучні з давніх пір

Між ними пролягли, та тут

Зустрілись знов, здолавши вир,

І відійшли невпізнані.

Перш, ніж заговорити знову, Бурлака зітхнув і трохи помовчав.

— Такі пісні ельфійською звуться анн-теннат, але нашою загальною мовою їх відтворити важко, тож це лише її блідий переклад. У ній ідеться про зустріч Берена, сина Барагіра, та Лутієн Тінувіель. Берен був смертним мужем, а Лутієн — донькою Тінґола, Короля Ельфів у Середзем’ї, коли світ був іще молодим, і вона була найвродливішою дівою з усіх доньок цього світу. Краса її була, мов ті зорі понад туманами північних земель, а обличчя її променіло світлом. У ті часи Величний Ворог, у котрого Саурон із Мордору був лише прислужником, мешкав в Анґбанді на Півночі, а ельфи Заходу, повернувшись до Середзем’я, розпочали з ним війну, щоби знову здобути сильмарили, які він викрав, і отці людей допомагали ельфам. Але Ворог переміг, Барагіра було вбито, а Берен, уникнувши смерті, перебрався через Гори Жаху та добувся до прихованого Тінґолового Королівства в лісі Нельдорет. Отам він і зустрів Лутієн, яка співала й танцювала на галявині поблизу зачарованої ріки Есґальдуїн, і назвав її Тінувіель — «соловейко» мовою давнини. Багато горя спіткало їх згодом, і довгою була їхня розлука. Тінувіель порятувала Берена з підземної тюрми Саурона, разом вони пережили безліч небезпек і навіть скинули з трону самого Величного Ворога, забравши з його залізної корони один із трьох сильмарилів — найясніших коштовностей, — аби той камінь став викупом за наречену Лутієн для батька її, Тінґола. Та, врешті, Берена вбив Вовк, який вийшов із брам Анґбанда, і той муж помер на руках у Тінувіель. А вона вибрала смертність і зреклася цього світу, щоби піти за коханим: отож-бо співається, що зустрілися вони за Розлучними Морями і, поживши ще трохи, погулявши в зелених лісах, разом відійшли, давно-предавно, за межі цього світу. Отак і сталося, що Лутієн Тінувіель єдина з цілого ельфійського роду померла насправді й покинула світ, і ельфи втратили ту, котру найбільше любили. Та від неї походить династія ельфійських володарів серед людей. Ще й сьогодні живуть ті, кому Лутієн доводиться праматір’ю, і мовлять, що рід її