Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Ґарсоне, ще один!

Сонечко

Останнім було те речення. Воно кружляло, то розпливаючись, то виразнішаючи, віддалялось, а тоді знову близилося, механічно повторюване губами, наче інакше щезне, доки якоїсь миті зникло, розчинилося подібно до барв, що так і не викристалізувалися в сюжет.

З тупика, яким завершувалася вулиця, далі нагору вздовж просмоленого муру, ізольованого ґумовою прокладкою, що випиналася над землею, скрадалися вузькі бетонні сходи; встановлений освітлювати їх ліхтар безнадійно втонув у зелені. Над прорубаними в схилі ґаражами височіли одна попри одну рівною лінією тополі.

Речення виринуло разом із прокиданням, наче нікуди не зникало. То він вирубався, а воно чатувало — тут, поруч, безгучно, мов кіт біля господаря. То він провалився в сон без сновидінь, за який само могло б, як з гори бігти, правити. Вони запеклися на губах, два слова, з яких складалося. І риска між першим і другим. Коротшими є лише речення з одного.

Наткнувшись на прохолодний метал у кімнаті, в якій зависла нестерпна, зловлена в пастку задуха, від якої змокрів сам і промокла від поту білизна, пальці на секунду завмерли, а тоді узялись підносити бляшанку за бляшанкою і зараз же розчаровано відставляти, доки за якимось разом натрапили на те, що шукали.

Рештки рідини зволожили пересохлі губи, і рот заходився пожадливо ковтати, аж у горлянку скотилася остання крапля з гіркуватим присмаком, притлумивши, повністю, однак, так і не загасивши вогонь.

Ото й усе, що залишилося від бенкету. Водив за інерцією губами, як риба, що хапає повітря. Полічив бляшанки, згромаджені, мов круглі на гральній доріжці, даючись диву, що стільки вквасив — сам, без компанії, наодинці з собою. Давно такого з ним не було. Раз на місяць вирушав на гуртівню, куди постачали ввізне непляшкове, яким затарювався; міцно тримався його — чи не на згадку про той перший раз, солодкий і гіркуватий, як сама рідина. Воно смакувало жінкою і Парижем.

Його найпевніше заняття, оте вирушання по пиво, хоча розваг йому не бракувало — ні до того, ні згодом. На смак не відрізняючись від першого-ліпшого, пиво в бляшанках було таким, яким лише може бути відлуння спомину. Пив не його, а епізод, ту мить, що запала вглиб, оживаючи на характерний звук тріскаючого, коли його розламувати, алюмінію, й душок стабілізованого пійла, в якому вже не вчувалося духмяності жита, що бродить.

Хоча в холодильнику він завжди мав запас, та вдовільнявся однією, подібно до того, як вдовільнявся однією жінкою, лише раз опинившись у ліжку одночасно з двома, які, наче цього не досить, ще й виявилися матірʼю і донькою, після чого почувався збоченцем і змушений був переспати з багатьма іншими жінками, щоб знову все стало, як було. Це нагадувало похмілля, з якого ніяк не міг вичухратися. Щось було в цьому солодке й одночасно бридке, проте шанувався, аби подібним чином не влипнути вдруге.

Трунок приємно розморював — рівно настільки, що майже відразу поринав у безжурний сон. Він любив цю мить безтурботного відчалювання, хай хоч западається світ. Пиво — його снодійне, легкий поштовх в обійми сну з калейдоскопом видінь, що стиралися разом із прокиданням. А того вечора його переклинило, дарма що спека дошкуляла не більше, ніж напередодні: завислу в повітрі духотняву можна було мастити на хліб, такою густою, вʼязкою вона була; того ж вечора бляшанка за бляшанкою вижлуктив увесь запас. Й аж тоді якоїсь миті, далеко за північ, вирубався.

Незважаючи на кількість випитого, сон як рукою зняло. Хвилювання, що наростало, повернувшись разом з реченням, як вода після відпливу, перебило стан, характерний для закороткого сну і незвично раннього прокидання. Щось підхопило на свої крила і понесло в новий день.

Ще півгодини до шостої, а за вікном давно вже взялося на світ. Будильник на нічній шафці саме лаштувався задзеленчати, а він уже на ногах, бадьорий, сповнений завзяття, як серфінгіст на гребені хвилі. Вона накочувалася, а він дослухався до її нуртування, від якого крижаним подихом лоскотало нутрощі.

Надворі суттєво посвіжішало, спека останніх тижнів осіла сизим оксамитом на дахи, капоти й багажники вилаштуваних вздовж бордюру безґаражних пересувних засобів екстракласу. Коли рушив, кілька краплин скотилося по лобовому склі, наче чиїсь сльози, проклавши вологі сліди, що висохнуть, ще вуглини ночі не розжаряться до сліпучої пекельності дня.

Його порше губився миршавою жабкою між динозаврів, що дрімали один попри одного на стоянці. Білою фарбою на бордюрі було нанесено номерні знаки припаркованих автомобілів. Пересувні фортеці, куди їхні власники запаковували в будні дні сонних дітей, а на вікенд вирушали сімʼями в розважальні центри, споруджені, хоч і з розмахом, наче на один день, мовби саме життя — на один день. Мовби завтра нічого більше не буде. Тоді як його спортивного крою малюк був для нього сімʼєю, надійним, нерозлучним другом. Він привʼязався до нього так, наче автомобіль справді був живою істотою. Настільки звик, що кілька сотень метрів пішки здавалися йому нескінченною каторгою самотності, і ця понура перспектива спонукала сідати за кермо навіть тоді, коли досить було спуститися вулицею і повернути за ріг, так що довше шукав, де припаркуватися, ніж їхав. Вони чудово розумілися, без слів.

Два місця — водійське, на якому сидів, і те друге: від нього віяло теплом і парфумами. І ще чимось, що годі повністю осягнути. Воно відкривало віконце в світ, що нагадував йому світ його власного дитинства, світ більшості людей, збагненний і затишний — правильний світ, в якому все, як належиться. Його манило туди, проте щось стримувало від того, щоб стати таким, як усі. Будь-яка жінка, більшість жінок, з якими відривався по повній програмі, ладні були вирушити з ним туди — будь-куди, хоч до пекла, натякаючи й заохочуючи до спільної подорожі, дарували йому книжки, в одній йшлося про закоханих старців, які на порозі смерті вирушили в шлюбний круїз, тоді як він не мав уявлення, де опиниться у сімдесят років і що з ним тоді буде й не мав бажання думати про таке; він вчасно поривав з ними. І тим не менше воно наростало — подібно до мелодії, що то доносилася звідкись здалеку, то майже повністю пропадала. З глибин. З нього самого.

Сидіння й зараз пахло жінками — всіма тими, з якими знайомився на вечірках, по супермаркетах чи підчіпляв просто на вулиці. А йому завше фортунило — не без того, що автомобіль справляв враження: як на те пішло, враження справляли вони обоє. Хоча кожна нова пригода не відрізнялась від поперед­ньої, переживав