Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Росія. Наше гроно поетів – Тичина, Рильський, Сосюра, Бажан – явище унікальне, могло розцвістися й розростися рясно. Але було задушене при корені. Росло, де воля: Маланюк, Багряний… А в нас: таємною волею партії винищувалася вся українська інтелігенція. Навіть незалежно від партійної орієнтації, класової. Ну, скажімо, Підмогильний. Не хотів оспівувати місто, а для більшовиків основне – місто, а не село. І навіть Косинка – дуже любив село. Здається з боку більшовизму – все ясно. А Поліщук Валер’ян – будівник комунізму, Епік, Слісаренко, Йогансен та ін. І більшовицькі глашатаї – Шумський, Щупак, Коряк, і їхні підспівувачі Б. Коваленко, П. Колесник, А. Костенко (який потім дуже розкаювався), Микитенко, Кириленко, глухонімий Близько. Бо – українці. І випливає теза: якщо ти українець, то не більшовик, не комуніст, якщо ти комуній – то не українець. Іншого немає.

Може, колись знайдеться чоловік, з лобом більшим за Марксів, уce проаналізує і отакі хороші лозунги (рівності, праці), а як же воно сталося, що колгоспи, голодомори, терор? Проаналізує і вкаже на злочини-помилки, й накреслить новий шлях. І хтось, може, по тому шляху й піде.

Люди клепають космічні кораблі та кажуть, що вони прориваються кудись. Люди тільки дужче загрузають самі в собі. Прорив треба робити тут. Та ба!

Зорі нас манять просто як зорі, а не як космічні тіла. То проза, а зорі – поезія.

Яка недосконала людина перед травою і жайвором! Яка вона страшна і кручена! Homo заповзявся заволодіти планетою і скрізь вчиняв свою волю-сваволю.

Усе минуло. Усе минає. Для чого воно! Стільки любові, пристрастей, злоби. Принесло хоч щось? Вдосконалило? Винаходи розуму вдосконалили душу? Отож!

Нація нещасних людей. Якщо українець справжній, то вже нещасливий. Не може бути щасливою людина, коли твій народ упосліджений, принижений. І так – століття.

Почуте: Дівчинка 7 літ: «Це у нас найсексуальніша курка».

Історія України… з якої була викинута Україна. Викинуто все – управління і самоуправління, військо, релігія (вона вся була викинута з історії СРСР, і половину фактів пояснити було не можна), просвіта (братські школи, Академія), просто таки все. Окремими рисочками щось проступало в художній творчості. «А ми просо сіяли, сіяли». «…A ми просо витопчем, витопчем». А російська історія брехлива од початку і до кінця. А нас на ній вчили.

Ще трішки стронцію. Ще трішки цезію… На Парфенон, на чола Венери та Афродіти. На всю цивілізацію. Зусилля поколінь людей, мислителів, поетів засипаємо стронцієм. Мозок сипле сам на себе стронцій. Чи ж він мудрий?

«Мы самые добрые, самые бескорыстные, самые умные… Нам предназначено научить мир…» Отако всі росіяни микають і якають, а по суті жодної проблеми не освоїли й не підняли. Уci проблеми, всі течії хапали із Заходу. Не розбираючи – добре чи погане.

Національний характер… У нас його практично немає. Хто і як може його створити? Немає сил, які б зайнялися цим. Державою практично ніхто не править. Потрібна б дужа рука, яка б навела лад. Це рука – на якийсь час. Тимчасово. Щоб не задушила демократії. Це ж треба дожитися до таких думок! Увесь вік думав навпаки!

Якби з книжок Хемінгуея вилучити слова чарка, стакан, віскі, коньяк, вино, то там нічого б не залишилося.

Гегельянство, кантіанство, масонство. (Росія – криве дзеркало Європи. Тут усе – тільки в спотвореному вигляді.) Скільки того масонства в Росії. Дев’ять десятих інтелігентів хоча б частково (в душі) були масонами. І ніхто в світі так не побиває масонство, як росіяни.

За всю вікову історію росіяни так і не змогли «обустроить» Росію, росіяни ніколи не наїлися хліба, а от не можуть відмовитися від «обустройства» інших. Лікарю, вилікуйся спочатку сам!

Росіянам не дано проникнути в самосвідомість, буття інших народів. Росіянин просто не вміє помислити себе на місці іншого. Через те й шовіністичний чад, через те ніхто з них не сказав у державах (колишнього СРСР): давайте пошануємо землю, на якій живемо і людей, серед яких живемо. Культуру та мову їхню. І, лишаючись росіянами, вивчимо цю мову й тоді шануватимуть нас. Куди там! Знову «микання» та «якання», а з того боку вигуки і погрози «захистити права росіян». Які права? Яких росіян? Вгорілих від віковічного російського чаду? Котрі не вміють жити в дружбі з іншими? Отож саме за те й «захистити». Яка убогість духу!» Рас-се-е-я-а!» – лунає істеричний крик. Інтенсивні пошуки винуватих (як правило – зовні). Та якби хоч сота доля цієї енергії була повернута на самих себе, на власне самовдосконалення, самовиховання, працю…

«…один русский дурак может наделать столько дел и бед, что тысяча умных немцев не исправит». Ці слова наводить Віктор Астаф’єв. І пише: «Из Овсянки вышли академик, два майора и один полковник, несколько приличных учителей и врачей, два-три инженера… Но сколько же оно породило за мой только век убийц, шпаны, хулиганов, воров, стяжателей, кляузников, сплетников и просто людей недобрых…» А п’яниць. Та ще яких. Які і рідних батька-матір пропивають. Насилують сестер, убивають дітей. Боже, до чого страшна і голодушна Росія. Одна сцена з розбитою машиною з «бормотухою» чого варта! Кілька сіл два тижні пило, спалили і машину і все довкруж, рубали лід, у який пролилася «бормотуха» й пили, пили, жерли лід, і тут же, як собаки, на льоду помирали, замерзали. І жодної розумної тверезої голови. Рас-с-е-я!

Дописую зараз… Після проголошення незалежності той же Астаф’єв, якого так зустрічали, так «привечали» на Україні, в творах інакше не називає українців, як «хохол с крысиной мордой». Для них і незалежність України – ніж в серце. І той же Солженіцин…

Доля людини. Людина її вибирає, чи навпаки. І те, і інше. Іноді все залежить від дрібниць… Пам’ятаю, як я ходив по Києву, вибирав, куди, до якого вишу вступити. Мене штовхали в інженерно-будівельний (знав математику). Походив і біля Інституту цивільної авіації (форма, назва). Але писав уже вірші. Якби вступив у технічний виш?.. Певно, писав би й далі. Але життя могло б і затовкти, засипати листям буднів.

Ставши на якусь стежку, дехто все життя не приймає її, метається, кудись поривається – не мириться. Все життя переколочене. Інший утвердиться на тій стежці, торує її спокійно, впевнено, прийнявши, як щось зверху, як Долю. Здебільшого ці люди здибуються зі Щастям.

Проти.

Є такі люди. Він – проти. Він – завжди проти. Проти всього, про що б не говорили, за що б не голосували. І вважає, що тільки він живе правдою.

Тип.

Вагається. В усьому. Їхать – не їхати. Їсти – не їсти. Платити – не платити. Крок туди, крок сюди… І знову вагання,