Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Ґабрієль несподівано сумно захихотів.

— Першу жертву звали Адам, — продовжив він, глипаючи на Чендлера. — Гадаю, в цьому є якась іронія… однак незапланована.

— Коли? — перепитав Чендлер; полісмен усередині нього переміг.

— Майже три роки тому. Чотирнадцятого січня 2010-го. Він зупиняв попутки, щоб знайти роботу, як Гіт. З цими найпростіше, адже вони доведені до розпачу. Він був балакучим хлопчиною, трохи старшим за мене, мріяв заробити трохи грошей на відпочинок. Був одержимий собою: Адам зробив те, Адам зробив це, повторював своє ім’я без кінця-краю. Я слухав, як він ось так торочить, — і раптом мене охопило бажання вбити його. Я потребував його вбити. Але й гадки не мав, як це зробити. Тож десь там, де дідько добраніч каже, звернув із шосе на ґрунтівку. Сказав йому, що мушу відлити, схопив із багажника мотузку, заліз на заднє сидіння і задушив його.

Ґабрієль пильно дивився на свого співрозмовника.

— Це було важче, ніж я уявляв, але я почувався зобов’язаним, наче досягнув певного ступеня помсти.

Чендлер замислився, чи не збирається Ґабрієль вбити і його теж. Зрештою, він заманив його сюди в дичавину посеред ночі. Сержант не думав, що його ім’я згадувалося в Книзі Буття, але не було нічого неможливого: «Чендлера» не так важко приплести до чогось біблійного, для Ґабрієля в нього навіть із «Ханааном»[26] стане схожості, щоб бути покараним.

Однак чоловік збагнув ще дещо. Не існувало такого місця, де йому зараз більше хотілося бути. Він спустився б у глиб пекла, щоб лише повернути своїх дітей.

Ґабрієль не вгавав:

— Наступну пару я викрав, сподіваючись, що вони допоможуть мені в пошуках Мартінових решток, але виявилося, що складно тримати когось у заручниках понад один день. Вони весь час скиглили. — У його голосі лунав скептицизм. Вочевидь, чоловіка зачудовувало, що комусь не подобається, коли його ув’язнюють. — До того ж не так просто піднімати нагору продукти, і кінець кінцем я витрачав більше часу, наглядаючи за ними, ніж на пошуки. Я намагався пояснити їм — Сетові та Єві, — чому забрав їх. Вони називали мене божевільним і гіршими словами, але я не божевільний.

Чендлер прикусив язика.

Він бачив, що Ґабрієль справді переконав себе, що якимось дивом зможе повернути брата, вбиваючи інших людей.

— Але Сару я можу відпустити. В обмін на Гіта. Може, ви та інші вважаєте мене лихим, однак я не чудовисько. Ви дійсно намагалися заспокоїти мого тата, хай навіть і порадили йому здатися.

— Це був найкращий вихід для вашої родини.

— Як ви можете казати таке, якщо всі вони померли?

— Я не міг знати…

— І не знали.

Запала коротка тиша; поцуплений пістолет зблиснув, промайнувши в Ґабрієлевій долоні.

Чоловік знову озвався:

— Приведіть мені Гіта, і я залюбки віддам їх.

— Більше ніхто не мусить помирати. Ваш батько не… — почав Чендлер.

Ґабрієль увірвав його:

— Люди помирають, Чендлере, саме це вони роблять.

— Гіт, Сара, Джаспер — вони не заслуговують на смерть. Вони не зробили нічого поганого.

— Як і мій брат, моя мама, мій тато. Але Бог вирішив, що в змозі забрати їх.

— Ви сердитеся і маєте право, але так вчиняти не можна… Дейві.

— Саме так я і мушу вчинити. Я не маю вибору, але ви, Чендлере, його маєте, до того ж дуже простий: він або вони.

— Скажіть мені, де вони.

— Зараз, Чендлере… — Ґабрієлева посмішка промайнула в тьмяному світлі.

Сержант змагався за перевагу.

— Якщо ви все контролювали, як Гітові вдалося втекти?

У слабкому світлі він бачив, як Ґабрієлеві брови звелися докупи.

— Це така хитрість, щоб згаяти час, поки не прибуде підмога?

Чендлер похитав головою, загороджуючи промінь долонею.

— Немає підмоги. Невже ви гадаєте, що мені просто дозволили викрасти Гіта і віддати його вам?

Крізь темряву знову хробаком поповзла Ґабрієлева усмішка.

— Таку відданість я ціную.

— То як він утік?

— Як ми і казали: йому вдалося розрубати кайдани, — пояснив чоловік, стримуючи сміх. — Я навіть почасти захоплююся ним; йому, мабуть, знадобилася бісова купа сили волі. Він вибрався з хижі й побіг, я упіймав його — і ми впали з хребта. Коли я прийшов до тями, у мене був лише шматочок його сорочки. Я знав, що він вирушив униз до дороги, а ще знав, що пішки на це знадобиться чимало часу, тож повернувся назад і взяв машину. Я збирався втекти, забратися зі штату й сховатися. На кілька коротких секунд я навіть забув про своє завдання — наче хтось улаштував мені випробування. Тож я вирішив випередити його і попрямував до міста. Мабуть, мені ще й було трошки цікаво. Чи дасть мені Бог забратися геть, переклавши провину на невинного? Невже Господь Всемогутній дозволить покарати його? Здавалося, наче я сам став Богом: контролював чиєсь життя, проте геть не так, як тоді, коли вбивав їх. Це інтригувало. Щось новеньке. Якщо я справді був лихий, а Бог справді мав наймогутнішу силу, тоді мені не вдалося б вийти сухим із води. Тож я залишив усе на розсуд долі. Якщо Бог вважатиме за потрібне, Він допоможе Гітові уникнути моєї розплати. А якщо ні, я стану рукою долі.

— Долі не потрібен виконавець. Доля вершиться, це неминуче, — заперечив Чендлер.

— Це ваша думка. Я теж занадто довго був пасажиром долі, аж поки не збагнув, що моя і її рука однаково непевно тримають кермо. Чому вона має керувати мною, якщо я сам можу керувати нею? Вона вже допомогла мені вижити в автомобільній катастрофі. — Ґабрієль кинув погляд на Чендлера. — Мартін завжди вірив у долю.

Сержант не мав що на це відповісти.

Чоловік повів далі:

— І подумайте про це, ми ніколи не відчуваємо щастя так довго, як страждаємо від горя, чи не так? Можливо, це відбувається, бо ми чекаємо, що горе чатує за кожним рогом? Ну, я перевірив її…

— Що перевірили? — перепитав Чендлер. Його вже нудило від Ґабрієлевої доморослої філософії, що мала на меті виправдати його вчинки. Чоловікові хотілося повернути своїх дітей, і, поки Ґабрієль розмахував його пістолетом і базікав про законність своїх дій, він почав турбуватися, що Нікові забракне терпіння або холоднокровності і хлопець вистрілить раніше, ніж він отримає необхідну інформацію.

— Стражденну долю. Одного дня я стояв на верхівці скелі, з якої відкривався вид на долину, я шукав Мартіна, аж раптом послизнувся