Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

і впав на насип. Далеко внизу. Біля підніжжя я був притомний, але так кепсько вивернув щиколотку, що не міг вилізти звідти. Тому лежав там унизу, а небо та дерева навколо нітрохи не займали мої страждання. Я замислився, чи, бува, не те саме трапилося з моїм братом стільки років тому? Може, він теж чекав на свою смерть, загублений і самотній. Я подумав, що мушу почуватися умиротвореним, та натомість відчував незавершеність, наче перед смертю мав ще чогось досягнути. Тож десь за годину чи близько того я знайшов міцну гілку і пошкандибав схилом назад до хижі. Наступний довгий холодний місяць я провів там, продукти скінчилися за два тижні, і вночі я тремтів, аж поки не засинав, а вдень помирав від голоду. Я розмірковував, чи не судилося мені померти в дичавині, але спокій, який я мав відчути, знову не приходив. Тому одного дня я поставив себе перед вибором: жити або померти. Мені вдалося дошкандибати до машини і поїхати до Порт-Гедленда. До лікарні.

— Отже, ви вижили, — підсумував Чендлер. — Доля не забрала вас. Хіба вам не слід радіти? Хіба вам не слід допомагати людям, а не кривдити їх?

— Чого раптом? Мені ніхто не допомагав. Я перевірив свою долю, а інші можуть перевіряти свої.

— Але не двоє дітей.

— А їм і не доведеться. Замість них іспит доведеться складати вам.

— Але тоді я вирішуватиму Гітову долю.

— Ні, — заперечив Ґабрієль. — Ви лише віддасте його. А його доля вирішиться пізніше.

Чендлер повільно похитав головою.

— Чому ви повернулися після втечі з готелю?

Ґабрієль усміхнувся.

— Щоб подивитися, чи впізнаєте ви мене тепер. А може, справа у чомусь значно глибшому? Мені хотілося, щоб мене впіймали. До того ж я полюбляю завершувати розпочате. Це очищає. Та хіба ж вам щось відомо про закінчення розпочатих справ?

Чендлер не мав що відповісти на це. На кілька секунд запала гнітюча тиша, а тоді Ґабрієль повів далі:

— Утім я готовий дати вам останній шанс. Приведіть мені Гіта — інакше, боюся, я не матиму вибору.

Щоб підкреслити свої слова, чоловік підняв зброю і націлився сержантові в голову.

— Я вже якось убив одну Сару. Гарна була дівчинка, справжня кокетка, як я пам’ятаю. Нумо дізнаємось, чи доля досі на Гітовому боці, чи на боці вашої доньки.

— Не треба, — здушено й тихо попросив Чендлер. Тепер він уже цілковито зрозумів, хто такий Ґабрієль і що йому довелося вистраждати. Він утратив родину через те, що цілком могло бути колективним самогубством, а потім жив із прийомними батьками з пекла. Він пережив так багато болю, однак сержант не міг дозволити своїм дітям теж пройти через це. Йому доведеться віддати Гіта. Він сам збирався стати руками Диявола.

Пролунав постріл, дерева затиснули відлуння, а потім взялися множити його знову і знову.

Ліхтар перед Чендлером впав.

Сержант кинувся до того місця, де промінь вдарився об землю і закрутився, освітлюючи розпростерте Ґабрієлеве тіло. М’яке жовте світло вихопило темну латку, що розповзалася чоловіковими грудьми. Вузькі м’які губи привідкрилися, але з них не вилетіло жодного звуку — ані здушеного прохання про допомогу, ані криків болю. Вони змовкли назавжди.

— Де вони? — запитав Чендлер, уклякаючи біля нерухомого тіла. — Де мої діти?

Він схопив Ґабрієля за комірець і смикнув угору. Чоловікова голова відкинулася назад.

— Де вони? — закричав сержант достатньо голосно, щоб розбудити мерця.

Але Ґабрієль не прокинувся.

Якого хріна Нік вистрілив? План був не такий. Однак Чендлер розумів, що цей план був недосконалий із самого початку. Йому слід було… слід було що? Викликати підмогу? Йому потрібен був спільник-доброволець, і Нік був єдиний, кому він довіряв. Ґабрієль націлив пістолет на нього, і Нік вирішив…

— Він мертвий?

Голос належав не Нікові. Не Гітові. Коли Чендлер розвернувся, до них сунула худорлява постать із витягнутою зброєю. Мітч.

— Він мертвий? — повторив Мітч.

— Якого хріна ти накоїв? — загорлав Чендлер.

Мітчелл уже був біля нього і витріщався на Ґабрієлеве тіло. Схоже, він був задоволений собою.

— Він був мені потрібен живим, — вимовив сержант.

— Він наставив на тебе пістолет.

— Він не збирався у мене стріляти, він хотів Гіта.

— Ага, невинного чоловіка, якого ти повів на обмін.

— У нього Сара і Джаспер.

— Знаю, Чендлере, але це не дає тобі права оцінювати життя однієї людини вище за життя іншої.

— Я не збирався обмінювати його, — пояснив Чендлер, зізнаючись собі самому, що це правда. — Мені потрібно було виграти час. Змусити його виказати, де діти.

— І?

— Ти застрелив його.

На Мітчевому обличчі нічого не поворухнулося.

Чендлер показав на тіло.

— Ти розумієш, ким він був?

Мітч знизав плечима і запхав пістолета назад до кобури, заспокоєно впевнившись, що вбивця не підведеться.

— Це Девід Тейлор. Дейві.

Мітчеве обличчя скривилося. В очах спалахнуло усвідомлення.

— Дейві? Ні… той хлопчик, чийого брата ми не могли знайти? Він?

— Так.

— Я б не… я не впізнав його. Отже, все це… Усе це лайно було помстою?

— Не зовсім, — озвався сержант, — але я не маю часу на пояснення.

— Маєш і ти таки поясниш. У відділку. Про те, чому саме скористався підозрюваним як наживкою.

Мітч намагався бути переконливим, але Чендлер не мав настрою слухатися.

— Я мушу дізнатися, де мої діти, Мітче. Він сказав, що вони опиняться в халепі, якщо він не повернеться.

— Напевно, це брехня.

— Він викрав їх із будинку моїх батьків. На очах у Тері. Побив мого батька. Це не була брехня, — заперечив Чендлер. — Нам потрібно підняти в повітря літаки. Пошукати в дичавині якесь місце, де він міг їх переховувати.

— Я віддаю накази, Чендлере.

— Ну тоді віддай свій грьобаний наказ.

51

Повернувшись до Чендлерового авто, вони зняли з Гіта кайданки. На звістку про Ґабрієлеву смерть він відповів тирадою, в якій зокрема погрожував висунути звинувачення проти Чендлера, штату й поліції.

Сержант намагався не зважати на чоловіка й одночасно з Мітчем по радіо організував негайні пошуки на землі та в повітрі, щойно зазоріє.

Поки Чендлер перенаправляв людей із блокпостів на шосе до нових пошуків, Гіт продовжував торочити, що засудить їх усіх. Щоб почути відповідь патрульних, сержантові довелося заткати інше вухо пальцем, його терпіння добігало кінця.

Саме тоді Мітч кинув радіоприймач і обернувся до Гіта.

— Чому б вам не дістатися до міста самотужки, пане Барвелл?

— Ох, тепер ви хочете, щоб я пішов, — розреготався Гіт без жодної дрібки гумору.

— Йдіть собі, а потім повертайтеся з юристом, і ми поговоримо, — спокійно і впевнено сказав Мітчелл. — А поки що дайте нам