read-books.club » Бойовики » 55, Джеймс Деларджі 📚 - Українською

Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

284
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "55" автора Джеймс Деларджі. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 77 78 79 ... 84
Перейти на сторінку:
class="p1">— Намагання жити затягнуло і мою родину теж. От тільки їм це не вдалося.

— Про що ви?

— Я про те, Чендлере, перепрошую, сержанте, що вони загинули в автомобільній катастрофі через три місяці після нашого повернення додому

— Мені прикро. — Чендлер щиро співчував.

— Я переконаний, що тепер вам прикро.

— Це був нещасний випадок? — запитав сержант.

— Жодних несправностей в машині не знайшли, — по-діловому відповів Ґабрієль.

— Ви теж?..

Тінь кивнула.

— Так, але я був пристебнутий. А вони — ні. Вони померли миттєво, — озвався Ґабрієль; голос у нього ледь помітно затремтів.

— Тож вас забрали до себе Джеффрі з Діною?

— Скажіть-но мені, Чендлере, ці ваші діти… ви їх колись карали? — Оксамитовий голос знову пролунав моторошно, світло ліхтаря затремтіло. Ґабрієлеві емоції брали над ним гору. Чендлер не був певен, добре це чи погано. З ким йому хотілося мати справу: зі спокійним розсудливим чоловіком, який міг дослухатися до здорового глузду, чи з роздратованим Ґабрієлем, здатним на помилку? На фатальну помилку?

— Звичайно, — повагавшись, відповів сержант.

— Ні, я маю на увазі, по-справжньому карали.

— Ляскав кілька разів по дупі, якщо вони робили щось справді огидне, коли були менші, але це не часто траплялося.

— Ви б карали їх, якби вони були слухняними?

— Ні.

— Наприклад, — продовжував Ґабрієль, — чи покарали б ви Сару, якби вона неправильно сказала свої слова на першому причасті?

Розмова повернулася до дітей, і Чендлер намагався змусити Ґабрієля базікати далі, підвищуючи шанси на те, що він вибовкає, де тримає Сару і Джаспера. Утім чоловік розумів, що слід поводитися обережно, зважаючи на тему розмови та помітне тремтіння направленого на нього променя світла.

— Звісно ж, ні. Ніхто не досконалий, — відповів він.

— Авжеж, — погодився Ґабрієль, вочевидь задоволений почутим — у його голосі знову пролунала лагідність. — Ніщо і ніхто не досконалі. Люди недосконалі. Ви б хотіли, щоб вашу дитину виховували рíзкою? Щоб її били та кривдили за невдачі?

— Це сталося з вами?

Чоловік мовчки поправив ліхтар. Чендлер продовжив:

— Тому що, коли я їх запитав…

Ґабрієль вибухнув від люті:

— Ви розмовляли з ними?

— Я намагався…

— Чому ви з ними розмовляли?

— Щоб збагнути, що може відбуватися всередині… — Він забагато сказав.

— Усередині моєї голови? — виплюнув Ґабрієль. — Моя голова ясна. Мої дії ясні. Я при здоровому глузді та доброму здоров’ї. Однак ті фанатичні виродки… — Ґабрієль увірвав себе.

Чендлер озвався, намагаючись знову завоювати його довіру:

— Вони відмовилися розмовляти зі мною. Про вас.

— Це через почуття провини, — кинув Ґабрієль. — Я достатньо почув від них; поки мене притуляли до стіни і шмагали, читаючи вголос з тієї книжки.

— Книги Буття.

Ґабрієль трохи помовчав.

— Так. Буття. Шмагали мене і розповідали, які ми всі грішні. Грішні всі, а карали тільки мене, наче я був їхнім порталом до спасіння: щади різку, бий дитину[25]. Цим мене нагородили вони. — Чоловік посвітив ліхтарем собі на вухо, демонструючи десятисантиметровий рубець, який зазвичай приховувало кошлате волосся.

Посвітивши собі на вухо, Ґабрієль перетворив власну голову на мішень. Однак Нік не стрілятиме, не стрілятиме, поки не відбудеться обмін. Принаймні Чендлер молився, щоб хлопець цього не зробив.

— Якось вони вдарили мене прямісінько сюди, — пояснив Ґабрієль, погладивши шрам, — і розсікли шкіру. Кров не спинялася, тож вони повезли мене до лікаря. Лікар теж був із церкви. Він не ставив запитань. Зашив рану і сказав, що Бог зцілить її лише за умови, що я мовчатиму.

— Їхні гріхи не зобов’язують вас робити боляче іншим.

Ґабрієль пхикнув:

— Вони позбавили мене останнього зв’язку з моєю родиною. Божої любові. Втовкмачували мені, що я грішний, а грішник робить те, що йому до вподоби. А якщо я Диявол, як вони стверджували, то мені слід виконувати Дияволову роботу, янгола Гавриїла відправили назад, щоб покарати тих, хто був названий. Я — руки Диявола.

— А як щодо всіх тих імен, які ви пропустили? — спитав Чендлер.

Ґабрієль здвигнув плечима, і промінь затанцював.

— Я брав їх у тому порядку, в якому зустрічав. Послідовності не обирав, але виконував те, що написано. Уявіть, Чендлере, уявіть, як я промовляв ті імена знову і знову, мене били стільки часу, скільки я витрачав, щоб прочитати їх уголос. А якщо я помилявся? Після того як батіг випадково потрапляв на кістку? Тоді я мусив починати весь список спочатку. Аж до Тринадцятого розділу.

— Чому Тринадцятого розділу? Тому що це нещасливе число?

— Ні, тому що в ньому вперше згадуються Содом і Гоморра. Слова, яких наші любі Джеффрі та Діна не хотіли чути у своєму будинку. Немов гріховність ще не просочила його стін. Трапляється, що я іноді забуваю імена свого брата чи батьків — хай навіть на долю секунди, — але ті імена викарбувалися в моїй голові.

— Але всі, чиї життя ви забрали, — невинні.

— Звідки ви знаєте? — перепитав Ґабрієль. — Жоден із названих у тій книзі не невинний по-справжньому. Усі вони прокляті спільним гріхом.

Попри те що голос залишався спокійний, Чендлер бачив, як Ґабрієль дратується. Він хотів виграти час, тож продовжив прощупувати чоловіка.

— А чому ви вбивали їх у цій дичавині? — запитав він. — Це місце мусило б викликати лише погані спогади. У мене так і є.

— А ось я думав, що ви вже давно забули.

— Ніколи, — швидко сказав Чендлер — можливо, надто швидко.

Це звучало як визнання провини.

— Звільнившись від тих фанатиків та їхньої ідеї про рай, я спробував забратися якнайдалі звідти. Отримав доступ до грошей із трастового фонду, який заснував багато років тому мій батько, і кілька років подорожував. Нова Зеландія, Таїланд, Малайзія. А потім якимось дивом знову опинився в Західній Австралії. Щось знову притягнуло мене до цього місця. Я побачив, що тут нічого не змінилося: пейзаж, запах, відчуття — все залишалося таким самим. Неначе час тут застиг. Неначе смерть моєї мами, мого батька і мого брата не мали, великою мірою, жодного значення. Неначе про них забули. Я вирушив у похід. Мабуть, хотів зробити те, що зробив Мартін. Після кількох днів піших прогулянок і ночівель у машині я знайшов хижку і почав ставитися до неї як до власної домівки. Оселився там і обжився. Просто надзвичайно, що можна зрозуміти про себе, якщо залишатися ночами одному в дичавині.

Ґабрієль перевів подих. Чендлер обдумував, чи не попросити його ще раз щиро про добробут своїх дітей, однак інстинкт підказував, що чоловік не в настрої відволікатися.

— У цьому лісі чимало болю, Чендлере, болю, який навалився на мене. Люди завдали мені лише болю, релігія завдала мені лише болю, тому правильно, що я

1 ... 77 78 79 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «55, Джеймс Деларджі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "55, Джеймс Деларджі"