read-books.club » Пригодницькі книги » Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач 📚 - Українською

Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

157
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Заповіт мисливця" автора Рудольф Рудольфович Лускач. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 78 79 80 ... 111
Перейти на сторінку:
не вистачає деяких листів дідуся і томика поезій Пушкіна. Від блискавичного здогаду в мене аж мороз пішов поза шкірою. Як же я міг не надати значення заповітові свого діда! На щастя, я залишив у дядька останній лист дідуся і записи батька про його подорож до Співучої долини. І мій власний блокнот був у кишені. Отже, злочинцям дісталося всього кілька дідових листів і книга з картою та координатами місцевості. Добре, що запис там був трохи залитий тушшю. Я подумав: чи немає, бува, якогось зв'язку між цією крадіжкою і відвідинами старого сибіряка? Ні, неймовірно, щоб Микола Микитович, якому я дав би років сімдесят — сімдесят п'ять, міг сам піти на такий риск. Для цього потрібні були зухвальство, спритність і, нарешті, вміння їздити на мотоциклі. Навряд, щоб ця стара людина була на таке здатна. Тоді я припустив, що дідуган, який канючив у мене книгу, міг мати спільників, проте нічого конкретного не надумав. Нарешті, вирішив порадитися з органами безпеки, але через два дні мої погляди на справу змінилися.

Сибіряк прийшов до мене знову, запитував, чи я не передумав, чи не поступлюся йому книгою. Він з таким хвилюванням і пошаною говорив про діда, що я рішуче відкинув думку про його причетність до грабунку.

Правда, я ні словом не згадав про те, що книга зникла, і відповів йому так же, як і минулого разу. Микола Микитович тут же попрощався, додавши, що двері його дому в Читі для мене завжди відкриті, що він, як господар, мовляв, образиться, коли я буду в Сибіру й не завітаю до нього.

Зворушений, я признався, що літом виїжджаю в тайгу і при нагоді зупинюся в нього.

Цим, власне, й скінчилася чи, вірніше, почалася історія з заповітом мого дідуся.

Через кілька тижнів мій дядько Реткін у службових справах виїхав на Далекий Схід і в поїзді познайомився з вами та Петром Андрійовичем Чижовим. Це знайомство мало для мене велике значення. З розповідей Чижова дядько дізнався про Вертловку і Співучу долину, а також про те, що близький приятель мого дідуся Родіон Родіонович Орлов ще живий. Це значно полегшувало мою подорож до незнаних країв. З обережності я навіть не сказав Чижову про справжню мету своєї поїздки в Сибір, хоч повідомив про це директора нашого інституту. Директор наш, людина розумна, я поважаю його не тільки тому, що він керівник інституту і член-кореспондент Академії наук, його ставлення до мене, як і до інших наукових працівників, справді-таки батьківське.

Директор зацікавився моєю справою і вирішив, що поїздка моя має бути службовим відрядженням для дослідження невивчених районів тайги перед організацією великої наукової експедиції. Справжня мета подорожі лишалася таємницею. Директор не поділяв моєї думки про те, що відвідини сибіряка і крадіжка — це випадковий збіг обставин. Тому він порадив бути обережним і до того ж повідомити про все органи безпеки.

Тоді я вважав, що це зайве, але, бачу, припустився великої помилки. Вже в Читі мене спіткала перша неприємність. Трохи раніше до Чити виїхала наша експедиція, що мала досліджувати Яблуневі гори. Мені доручили обміркувати з керівником експедиції деякі додаткові завдання. Я вирішив скористатися з нагоди і відвідати старого сибіряка Миколу Микитовича Парфенова — самозваного приятеля мого дідуся. Але по адресі, яку він дав, я не знайшов Парфенова. Навіть більше: ніхто з сусідів його не знав. Запит у довідковому бюро теж не дав бажаних наслідків і тільки підтвердив слова працівника житлового управління: ніякого М. М. Парфенова в Читі не було.

Ця обставина переконала мене в правильності думки мого дядька і директора нашого інституту, що в старого Парфенова рильце в пушку. Отож не дивуйтеся, що, приїхавши до Вертловки, я вперто обходив мовчанням справжню мету своєї подорожі. Але хто міг припустити, що зухвальство цих невідомих волоцюг дійде аж до замаху на моє життя. Напад розкрив карти злочинців, до зграї яких, без сумніву, належить і цей підозрілий дід Парфенов. Не розумію тільки, як вони могли так швидко довідатись про наш виїзд, випередити нас і приготувати цю небезпечну пастку. Звідки вони так досконало знають ці непрохідні місця і глухі нетрі тайги? Адже ми встановили, що шлях до Сурунганських гір мало кому відомий. І тому я вважаю, що напад — заздалегідь підготовлена справа. Можливо, нас навмисне новели через цю вузьку ущелину: тоді Єменка — зрадник. Ви припускаєте таку можливість?

Олегова розповідь так вразила мене, що я не міг одразу ж відповісти на запитання. Моя підозра, що Олег приховує справжню мету подорожі, виявилася, таким чином, небезпідставною, але його розповідь перевершила всі мої сподівання.

Геолог з нетерпінням чекав на відповідь і, коли я завагався, насупив брови.

— Заждіть, Олегу Андрійовичу, — мовив я, розуміючи нетерпіння хлопця, — не можна ж так відразу, не подумавши, відповісти на це серйозне питання. Я все-таки думаю, що ви помиляєтесь.

— Можливо, але тоді перед нами абсолютно загадкова ситуація.

— Цю таємницю, напевне, ми так швидко не розгадаємо, але не вірю, що нам не вдасться розгадати її трохи пізніше.

— «Пізніше» нічого вже не дасть. Уявіть, що ці негідники можуть дістатися до Сурунганських гір швидше, ніж ми.

— Сумніваюсь. Навряд, щоб після невдалого нападу вони відважились нас обганяти або ще раз робити засаду. Знаєте, про що я зараз подумав? Можливо, що минулої доби вони весь час їхали за нами по п'ятах.

— Не може бути, вони ж підстерігали нас біля кам'яної ущелини.

— Це правда, — погодився я. — І все ж я непевний, що ми вдвох зможемо розплутати цей клубок.

— Тоді доведеться ще комусь відкритися, за принципом «більше голів — більше розуму».

— Думаю, що найдоцільніше було б розповісти про все Чижову, і негайно.

Трохи подумавши, Олег погодився. Я вийшов до сусідньої палатки й попросив Петра Андрійовича зайти до нас. Він подумав, що Олегові стало гірше, і одразу ж рушив за мною. Побачивши геолога, мисливець запитав, як його здоров'я.

— Від вас залежатиме, чи я збережу його, — мовив Олег суворо.

Звичайно, Чижова здивувало те, що з його особою чомусь пов'язують фізичний стан

1 ... 78 79 80 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"