Читати книгу - "Слідами вигнанця"

Приклавши долоні до вуст, Домбо переклав слова Балканова.

Негр із кільцем у носі з переляку підстрибнув і затулив обличчя. Спис випав йому з рук, стріли порозсипались додолу. Між ним та Нгвуном спалахнуло завзяте змагання. Зрадник загрозливо вимахував списом, потім, щось показуючи мукасекерові, нахилився над бескидом.

Настала мить справдити обіцянку. Звівши карабін, Павел приціливсь у голову зрадника. Над річкою та луками розлігся постріл. Ту ж мить пролунав жахливий вереск. Нгвуно впав, мов підтятий, шкереберть покотився зі скелі й булькнув у воду. Тубілець з кільцем у носі гепнув ницьма на землю. Ціла юрба мукасекерів, що була посунула на скелю, зачувши постріл, теж попадала долілиць.

— Мукасекери! — знову озвавсь Павел. — Тепер ви побачили, який то страшний вогненний лук! Нгвуно обдурив вас і дістав своє! Наведіть міст! Я людина сумирна й нікому не заподію лиха. А коли ступлю на вашу землю, кожен з вас одержить подарунок!

Марно силкувалось негреня перекладати слова географа: ніхто не відгукувавсь на них. Мукасекери лежали ниць, мов неживі. Тільки подеколи чулись розпачливі зойки.

Та згодом кілька чоловік таки звелись на ноги, квапно понав'язували собі на голови якихось волохатих хвостів і розпачливо попідіймали руки, благаючи про пощаду:

— Не вбивай нас, біла людино! Не пали воду й землю! Ми побачили силу твого вогненного лука! Наш вождь — великий Саба! Він наказав негайно впустити людину, що зійшла з Місяця! Вона буде нашим гостем! Жодна волосина не впаде з голови білої людини, ані з голови її носіїв!

Довга тубільна пірога, видовбана з дебелої баобабової кори, перетнула річку. Наведений був і підвісний міст.

Павел на всяк випадок перевірив палі та мотузи. Все міцне, отже, тут пастки немає. Замість поруччя тубільці напнули цупкі крутені з якогось виткого чагаря та міцного лика.

Коли мандрівники перейшли на той бік, мукасекери поховались у хащі.

Дерева купалися в яскравому сонячному сяйві. Панувала незвичайна тиша, яку порушували тільки невгамовні папуги. Сонно плинула срібляста річечка. Навколо не видно було ані живої душі.

Лишивши носіїв на березі, Павел подавсь у ліс, узявши з собою тільки Домба. Та не встигли вони ступити й кількох кроків, як збоку щось зашаруділо. Балканов озирнувсь і побачив середню на зріст людину з блискучим чорним волоссям, широким плескатим носом, великим ротом та очима, що зирили з-під навислих кущуватих брів. Обличчя в тубільця густо поросло сивою бородою. В чубі стриміло три бамбукових гребінці з кількома білими, чорними та червоними пір'їнами. Вуха йому повідтягало великими сережками, а в носі стирчала бамбукова шпичка з гарною мережкою. На шиї тубілець мав капшучок, а в руці спис із червоного дерева, лук і пучечок стріл.

Злякано глянувши на географа, тубілець пошивсь у хащі. Павел метнувся за ним, гукнув услід і поманив червоним носовичком. Той нерішуче зупинивсь і, помітивши, що, крім білої людини та чорного хлоп'яти, більше нікого немає й що біла людина на мигах показує, мовляв, нічого лихого тобі не заподію, простяг тремтячу руку, взяв хусточку й, добре роздивившись, з неприхованою радістю запхнув її за наруччя.

А Павел зацікавлено роздивлявся першого представника племені лютих мукасекерів, про яких не один мандрівник розповідав легенди. Тубілець був майже голий, коли не рахувати набедреник, плетений з лика. Над зап'ястями й ліктями йому яскріло наруччя з трави, черепашок та собачих зубів, а з-під них визирало зелене листячко та відшліфовані кісточки птахів і звірів. Чоло й ніс у мукасекера були пофарбовані в червоне.

Спочатку мукасекер дививсь на географа злякано й недовірливо, але поволі оббувавсь і, коли Павел пригостив його дрібкою тютюну, взяв, трохи з'їв, а решту висипав собі в капшучок на шиї.

Доки тривало перше знайомство, Балканов прикмітив, що з навколишніх чагарів та баобабових дупел крадькома визирають інші мукасекери. Потроху вони сміливішали й почали обережно підступати ближче. Але певної відстані таки тримались, і метрів з п'яти пантрували кожен рух білої людини. Павел зрозумів, що жодне з них не підступить ближче, і підійшов сам. Але ж кожному доводилось піднести якийсь подарунок. Повивертавши кишені, Павел нічого не знайшов. Нарешті витяг з торби щербату склянку, розбив її об каменюку й простяг усім по скельцю. Тубільці дуже тішилися таким дарунком.

Тим часом з лісу виринув цілий загін озброєних мукасекерів. Кроків за сто від географа вони спинились, протягло скрикнули, гнучко понахилялись, поклали свою зброю додолу й знову випростались. Наперед виступив літній чоловік з лютим обличчям. У носі йому теліпалось велике кільце, навколо стегон звисав розкішний леопардовий набедреник, а на голові яскрів добрий сніп червоного пір'я.

Самороззброєний загін підійшов до Павла.

— Хто вождь племені? — спитав він. — Я хочу з ним поговорити.

Домбо переклав. Людина в леопардовому набедреникові підступила ще на два кроки ближче.

— Він стоїть перед білою людиною, що прийшла з Місяця з вогненним луком! — проказав вождь.

Павел подав йому гарненький кишеньковий ножичок. Той щось буркнув. Негайно підбіг старезний потворний дідуган, з ніг до голови пообвішуваний брязкальцями, певно, чаклун племені. Дідуган дмухнув на ножичок, і тільки тоді вождь узяв подарунок. Решті тубільців Павел пороздавав по клаптику червоного ситцю, а чаклунові — маленьке кругле люстерко та коробку сірників, майже спорожнивши клуночок, завбачливо прихоплений кмітливим Домбом.

Вождь довго милувавсь ножичком, потім хвацько відтяв ним вершечок бамбукової стеблини.

— Чама-чама! (Гарний, гарний!) — радо забубонів він дужим басом.

Заглянувши в люстерко й уздрівши там відразливу мармизу, чаклун скислився й хутко заховав скельце в набедреникові. А сірники ще довго крутив на всі боки, не знаючи що з ними робити. Коли з коробочки випав сірничок, старий запахнув його собі в рот, але сірка прийшлася не до смаку, й він виплюнув. Домбо, зареготавши, добув з «біленької палички» вогонь. Чаклун, певно, не повірив, що сірник горить, і встромив палець з великим брудним нігтем