Читати книгу - "Джури козака Швайки"

— Еге ж,— втрутився Грицик. — Став стовпом і стоїть. Ми вже знову повернулися до байраку, а він усе ще татарів розглядав. Вони теж його помітили і кинулися у наш бік. То Швайка наказав нам з Барвінком пробиратися яругами до вас, а сам сказав, що візьме татар на себе…

— Взяв, та не всіх, — додав Горихвіст. — П’ятірко ординців побачили, що ми відділилися, й подалися слідом. І навряд чи ми б сюди дісталися, якби не Барвінок.

— А що він зробив? — втрутився Демко Манюня.

— Зачаївся в кущах, коли татари почали наздоганяти нас, і кинувся на переднього. І знову щез. Доки татари кричали щось про вовкулаків, ми знову відірвалися від них. А ще Швайка велів передати, що обдурили його ординці, як малу дитину. Все тинялися по степу малими кошами, а потім злилися в одну орду і погнали до Сули. Хлопці ледве встигли дими запалити…

Наступного дня з’явився й Швайка, геть змарнілий і чорний від пилюки. Кандиби й Коломійця з ним не було. Що з тими трапилося, ніхто не питав. І так усе було зрозуміло.

— Скільки їх пішло за Сулу? — запитав дід Кібчик Швайку.

— Тисяч з десять буде, — ні на кого не дивлячись, відказав Пилип. — Повів їх Саїд-мурза.

Про Саїда-мурзу козаки вже чули. В татарському степу не було ординця, лютішого за нього. Після його набігів у засульських селах лишалася пустка. Усе спалював Саїд-мурза, навіть тинів за собою не лишав.

Вирвизуб заскрипів зубами.

— Шкода, — сказав він. — Шкода, що ми їх не встигли перехопити.

— Облиш, Штефане, — сказав дід Кібчик. — Їх десять тисяч, а нас скільки? Добре, коли з тисячу набереться. Та й то лише триста кінних.

— Я їх б’ю, — похмуро відказав Вирвизуб. — Я їх не рахую.

— І даремно. Тут, бачиш, розтопче орда нашого брата кіньми і не помітить.

— На біса ж ми тоді зібралися? — вибухнув Вирвизуб.

Швайка мовчав. Він почувався винним.

— Кинь, Штефане, — суворо повторив дід Кібчик. — Сам же знаєш, навіщо. Тільки ж це треба з розумом робити. Коли вже не вдалося тих песиголовців перехопити у зручному для нас місці, то треба підстерегти їх, коли повертатимуться, і встромити вила в бік.

— То інша справа, — повеселішав Вирвизуб. — От тільки б знаття, якою дорогою вони повертатимуться. Гей, Пилипе, ти це знаєш? — звернувся він до Швайки.

Проте той не відповів. Він спав.

Проспав Швайка до вечора. А коли прокинувся, знову рушив у степ. З собою взяв лише Барвінка.

— Не варто гуртом у степу гуляти, — сердито від казав він Остапові, коли той запропонував йому у поміч своїх найметкіших хлопців. — Узяв уже одних і більше не хочу…— і так глипнув на Горихвоста, що той мимоволі зіщулився.

По тому Швайка відвів убік Вирвизуба і діда Кібчика й сказав:

— Звістки пересилатиму через Барвінка. А він приходитиме до Санька, бо ж знає його найкраще. Добре я кажу, сіренький? — звернувся він до вовка.

Барвінок весело змахнув хвостом: мовляв, що ж тут незрозумілого?

Грицик почувався найнещаснішою людиною на острові. Це ж вперше за стільки часу Швайка не взяв його з собою!

— Не можна, — сказав він Грицикові. — Розумієш, доведеться, мабуть, втертися межи ординців…

— Я теж можу втертися, — відказав Грицик. — У мене й одіж є татарська, і балакати по-їхньому трохи вмію.

Проте Швайка гнув своєї.

— У тому то й річ, що трохи, — сказав він. — До того ж, коли татари йдуть в набіг, дітей з собою не беруть.

Грицик зітхнув. Це була правда. Не тому, що татари трусилися над своїми дітьми, а тому, що вважали, буцімто діти лише заважатимуть під час блискавичних набігів. Тож коли він, Грицик, разом зі Швайкою увітруться в їхні лави — татари обов’язково звернуть на це увагу. А у ворожому степу увагу до себе привертати небезпечно.

Все ж Грицик після Пилипового від’їзду не просидів на острові ані години. Він реп’яшком причепився до Вирвизубових братчиків і тепер разом з ними охороняв підступи до дніпровських плавнів.

А от Санькові довелося сидіти на острові як прив’язаному. З одного боку, це тішило, адже Барвінок мав прибігти тільки до нього. А з іншого — радості було мало. Сиди та й сиди. Так все життя можна просидіти на одному місці й ніде не побувати.

Барвінок повернувся за чотири дні. Діда Кібчика на острові не було. Він разом з воронівцями днями й ночами лазив у плавнях. Вивчав, де можна пробратися, а де ні. Вирвизуба теж не було — гасав зі своєю сторожею степом. Тож Санько вибрав з вовчої шерсті купку реп’яхів за правим вухом і видобув з неї тоненьку полотняну стрічку. Доки повернулися дід Кібчик з Вирвизубом, доки