Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Приблизно за годину Джилмен трохи отямився і побачив, що забрів уже далеко від міста. Навколо лежали вицвілі солончаки, а дорога вела до Інсмута — давнього, майже безлюдного містечка, якого мешканці Аркгема з якихось причин уникали. Хоча притягання з півночі й не послабилось, Джилмен протистояв йому, як опирався попередньому, що поновилося з південного сходу, і врешті-решт зумів майже урівноважити одне іншим. Юнак поплентав назад і випив філіжанку кави у невеличкій кав’ярні, а потім змусив себе зайти до бібліотеки, де почав без жодної мети гортати розважальні журнали. Потому зустрів на вулиці кількох приятелів, які зауважили, що він якось незвичайно засмаг, але не став розповідати про свою прогулянку. О третій пополудні Волтер пообідав у ресторані, і під час обіду зауважив, що тяжіння чи то послабилося, чи то розділилось. Після обіду він гаяв час у дешевому синематографі, де знову і знову переглядав безглузду картину, навіть не намагаючись уловити її зміст.

Близько дев’ятої вечора Джилмен вирушив додому і ледь доплентався до старого будинку. Нерозбірливо скімлив Джо Мазуревич, і Джилмен похапцем піднявся нагору до мансарди, навіть не перевіривши, чи вдома Елвуд. І щойно увімкнувши тьмяну електричну лампу, закляк, вражений побаченим. Він одразу ж помітив на столі річ, якої тут раніше не було, а коли придивився уважніше, позбувся останніх сумнівів. На столі лежала — стояти вона просто не могла — статуетка, та сама фігурка, яку він відірвав від балюстради у своєму химерному сні. Все збігалося до останньої деталі: ребристий циліндр-сердечник, від нього розходяться тонкі спиці, кульки згори і внизу, пласкі, трохи вигнуті назовні пелюстки морської зірки, які виходили з тих кульок, — усе на місці. Під електричним світлом статуетка здавалась іскристо-сірою із зеленими прожилками; попри страх і збентеження, на одній із кульок Джилмен помітив щербину — там, де вона кріпилася до поруччя балюстради з його сну.

Неможливо було витримати це поєднання сну і реальності, і Джилмен не заволав тільки тому, що перебував у цілковитому заціпенінні. Приголомшений, він схопив шпичасту фігурку і, зашпортуючись, рушив униз, до квартири господаря будинку. Сумні молитви богомільного майстра і далі відлунювали від ветхих стін, але Джилмен більше не звертав на них уваги. Домбровський був у себе і зустрів Джилмена дуже приязно. Ні, він не бачив цієї штуковини раніше, нічого про неї не знає, а ось дружина казала, що опівдні під час прибирання кімнат в ліжку одного з мешканців знайшла якусь чудернацьку залізяку. Можливо, це вона і була. Домбровскі покликав дружину, і та перевальцем увійшла до кімнати. Так, це та сама штука. Вона знайшла її у ліжку молодого джентльмена — лежала біля самої стінки і здалася їй дуже дивною, але ж у помешканні молодого джентльмена чимало дивних речей: книжки, усілякі дрібнички, малюнки і списані аркуші. Звісно, вона нічого не знає про цю річ.

Отож Джилмен повертався нагору вкрай збентежений і переконаний, що він або продовжує спати, або його сновидність дійшла до крайнього ступеня і змусила ночами блукати хтозна-де. І звідки у нього та дивна річ? Він не пригадував, щоб бачив її в котромусь із музеїв Аркгема, але ж десь вона таки мала бути раніше? І, вочевидь, її вигляд так його вразив, що спричинив появу уві сні тераси з балюстрадою. Наступного дня доведеться обережно порозпитувати і, можливо, таки піти до лікаря.

А тим часом треба розібратися із сомнамбулізмом. На сходах і в мансарді він посипав підлогу борошном — позичив у власника дому, навіть не приховуючи, навіщо воно потрібне. Прямуючи до себе, Джилмен зупинився біля дверей помешкання Елвуда, але у того в кімнаті було темно. Увійшовши до себе, юнак поклав шпичасту фігурку на стіл і, не роздягаючись, ліг, відчуваючи цілковите розумове й фізичне виснаження. У замкненій частині горища над похилою стелею він почув, як йому здалося, ледь чутне шарудіння і тихі скрадливі кроки, проте Джилмен почувався надто знесиленим, аби звертати на це увагу. І знову незрозуміле притягання з півночі посилилося, хоча цього разу і йшло з нижчої точки на небосхилі.

У сліпучому фіолетовому світлі, яке осявало сновидіння, знову прийшла стара жінка, супроводжувана, як і завжди, зубатим і волохатим створінням, і цього разу обидві постаті вимальовувалися чіткіше, ніж будь-коли, вони підійшли до нього впритул, і Волтер відчув, як стара відьма вчепилася в нього сухими пальцями. Джилмена витягли з ліжка, і він опинився в якійсь порожнечі, де знову почув ритмічне ревіння і побачив мерехтіння тьмяного світла у вирі довколишньої безодні. Однак тривало це зовсім недовго, бо за хвилю він опинився в тісному приміщенні без вікон, де нетесані балки і дошки стін сягали самої стелі. Підлога мала якийсь дивний нахил і мало не вся була заставлена рівними рядами низьких шафок з книжками — новішими і старовинними, деякі з них ледь не розсипалися. Посеред приміщення стояли стіл і лава, вочевидь, прибиті до підлоги. Зверху на шафах — невеликі предмети дивної форми і незрозумілого походження; у яскравому фіолетовому світлі Джилмену здалося, що він розгледів точну копію статуетки зі шпичаками, яка так його спантеличила. Ліворуч підлога різко уривалася, відкриваючи трикутне чорне провалля, звідки спочатку почулося якесь торохтіння, а за мить вигулькнула відразлива кошлата тварина з довгими жовтими іклами і бородатою людською пикою.

Стара карга злостиво вишкірялася і міцно тримала його кістлявими пальцями, а по той бік столу стояла істота, якої він ніколи раніше не бачив, — високий худорлявий чоловік, геть чорний, проте без будь-якої прикмети негроїдної раси; на голові й обличчі в нього не було жодної волосини; єдиною його одежиною був мішкуватий балахон з грубої темної тканини. Ніг чужинця не було видно за столом і лавою, але він напевно був у щось взутий, бо кожен його рух супроводжувався стуком об підлогу. Чоловік мовчав, тонкі правильні риси його обличчя не виказували ніяких почуттів, він лишень мовчки показав рукою на величезну розгорнуту книгу на столі, а відьма встромила у правицю Джилмена сіре гусяче перо, теж величезне. Над усім цим зависла, відбираючи тяму, атмосфера невимовного страху; це відчуття досягло найвищої точки, коли кудлата істота, чіпляючись за одяг, видерлась Джилмену на плечі, а потім спустилася на ліву руку і боляче вкусила юнака за руку нижче манжети. Коли з рани заюшила кров, Джилмен знепритомнів.

Він прокинувся вранці двадцять другого квітня від гострого болю у зап’ястку і побачив, що манжета його піжами стала бурою від засохлої крові. Його спогади про події минулої ночі були дуже плутані, хіба що у пам’яті чітко закарбувалася і стояла перед очима сцена з чорним чоловіком у незнайомому приміщенні. Можливо, уві сні його покусали пацюки, що і стало причиною нічного привиддя. Відчинивши двері, Джилмен помітив, що розсипане в коридорі на підлозі борошно лишилося незайманим, якщо не рахувати величезних слідів неотесаного чолов’яги, що також мешкав у мансарді, тільки в іншій кімнаті. Отже, цього разу він не ходив уві сні, але з пацюками треба щось робити; необхідно переговорити з хазяїном. Джилмен знову спробував зашпарувати дірку в похилій стіні, запхавши всередину свічку, що, здавалося, була потрібного розміру. У нього нестерпно дзвеніло у вухах, наче він і досі чув відлуння страшенного шуму зі сну.