Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

до себе. Вочевидь, вона була розташована десь поміж Гідрою і Кораблем Арго[153], і тепер хлопець знав, що незнайома зірка манила його до себе з тої самої миті, як він прокинувся на світанку. Вранці зоря була внизу, під ногами, опівдні — на південному сході, а тепер перемістилася на південь і повільно котилася на захід. Що це могло означати? Може, він божеволіє? Скільки це триватиме? Знову опанувавши себе, Джилмен повернув назад і почвалав до жахного старого будинку.

Біля дверей на нього чекав Мазуревич, в якому, схоже, незримо змагалися бажання і нехіть обговорити якісь нові надприродні дурниці. Йшлося про відьомське світло. Попередньої ночі Джо святкував — у Массачусетсі відзначали День патріота[154] — і додому повернувся уже після півночі. Перш ніж увійти до будинку, він окинув його поглядом і не помітив у вікні Джилмена ніякого світла, але трохи згодом зауважив, що з кімнати ллється якесь фіолетове сяйво. Джо хотів би застерегти джентльмена щодо цього, адже в Аркгемі всі знали — то є світло старої відьми, воно з’являється поруч із Бурим Дженкіном і привидом Кезаї. Раніше він не казав про це, однак тепер мусить, адже це означає, що Кезая та її приятель із довгими іклами полюють на молодого джентльмена. Часом Джо, і Полу Чойнському, і господарю Домбровському здавалося, що світло пробивається крізь щілини із закритого горища над кімнатою юного джентльмена, але всі троє домовилися нікому про це не розповідати. Втім, молодому джентльменові варто підшукати собі іншу кімнату і придбати розп’яття у хорошого священика, хоч би і в отця Іваніцького.

Слухаючи базікання сусіди, Джилмен відчував, як незнаний досі страх перехоплює йому подих. Він здогадувався, що після вчорашнього святкування Джо повертався добряче напідпитку, проте згадка про фіолетове світло у вікні горища справила на нього приголомшливе враження. Саме таке променисте сяйво завжди оточувало стару і її маленького супутника у легких та ясних сновидіннях, які передували зануренню у невідомі безодні, і сама думка, що хтось сторонній міг побачити світло зі сну Джилмена, межувала із божевіллям. І все ж таки, звідки цей чолов’яга міг дізнатися про таку дивину? Може, Джилмен сам і розповів, сновидою вештаючись у будинку? Ні, Джо казав, що ні, але треба перевірити. Може, Френк Елвуд щось сказав би, але не хотілося його розпитувати.

Лихоманка, дивні сновидіння, сомнамбулізм, слухові галюцинації, притягання до чогось у небі, а тепер іще й підозра, що він розмовляє уві сні, наче божевільний! Слід усе кинути, піти до лікаря і опанувати себе. Коли Джилмен піднявся на другий поверх, він зупинився біля дверей Елвуда, але побачив, що того немає вдома. Волтер неохоче попростував до своєї мансарди і сів, не вмикаючи світла. Його погляд був спрямований на південний захід, а ще він спіймав себе на тому, що уважно прислухається до якогось звуку, що начебто долинав із зачиненого горища, і уявляв, як лиховісні фіолетові промені ллються крізь вузьку шпарину у низькій навскісній стелі.

Тої ночі фіолетове світло заливало Джилмена уві сні сильніше, ніж зазвичай, а стара відьма і кошлата істота підступили ще ближче і глузували з нього нелюдськими голосами, робили якісь диявольські жести. І він був радий поринути у ревіння темної безодні, хоча і там переслідування переливчастих бульбашок і калейдоскопічно-мінливого маленького багатогранника викликало роздратування і гостре відчуття загрози. А потім і згори, і знизу з’явилися площини, вони сходились в одній точці і здавалися слизькими — це видіння скінчилося вибухом галюцинацій і появою різкого загрозливого світла, шаленої суміші охри, карміну та індиґо.

Він напівлежав на високій терасі з балюстрадою фантастичної форми над безкрайньою рівниною, поцяткованою неймовірними гострими піками, гранями, куполами, мінаретами, горизонтальними дисками на тонких шпилях і безліччю неймовірніших конструкцій: декотрі — кам’яні, інші — металеві; усі вони мінилися чудовими барвами у сліпучому різнокольоровому небі. Підвівши очі догори, Джилмен побачив три величезні вогненні диски, кожен — свого відтінку, всі розташовані на різній висоті над безмежно далекою лінією низьких гір. А позад них, скільки сягав погляд, аж до неба здіймались яруси вищих терас. Місто внизу розкинулося так далеко, що було не охопити оком, і Джилмен сподівався не почути звідтіль жодного звуку.

Тераса, з якої він легко підвівся, була викладена шліфованим камінням із прожилками невідомої породи, окремі плитки вражали чудернацькою формою, не так асиметричною, як заснованою на якійсь неземній симетрії, чиїх законів він не розумів. Напрочуд майстерно зроблена балюстрада сягала Джилменових грудей; уздовж поруччя на невеликій відстані одна від одної стояли вельми вишукані фігурки чудернацької форми, зроблені, як і вся балюстрада, з якогось невідомого металу, чий колір у цьому сліпучому хаосі неможливо було визначити, а про природу цих фігур можна було лише здогадуватись. Вони були чимось на кшталт поставлених вертикально циліндрів і звужувалися на кінцях, з тонкими спицями від центру до краю, як від маточини колеса. З обох кінців — вгорі і внизу — кожен циліндр мав кульку з п’ятьма пласкими променями трикутної форми, як у морських зірок. Ці промені лежали майже горизонтально, лишень трохи відхиляючись від центрального циліндра. Нижніми кульками фігурки кріпилися до суцільного довгого поруччя, проте настільки ненадійно, що кількох із них бракувало — можливо, хтось відірвав. Висота фігурок становила близько чотирьох з половиною футів, а максимальний діаметр разом із загостреними променями — приблизно два з половиною дюйми.

Підвівшись, Джилмен відчув під босими ногами жар плит. Він був сам і перше, що зробив, це підійшов до балюстради і подивився вниз, де на запаморочливій глибині — майже дві тисячі футів — розкинулося величезне, неозоре місто. З вузьких провулків унизу долинала ритмічна суміш мелодійних свистів різної тональності, і Джилмен пошкодував, що не може роздивитися мешканців міста. За мить у нього запаморочилося в голові, і, щоб не впасти, він мимоволі ухопився рукою за лискучу балюстраду. Правою рукою юнак вчепився за одну з фігурок, цього вистачило, щоб утриматися на ногах, щоправда, і цього було забагато для витонченої конструкції — фігурка зі спицями не витримала ваги його тіла і відламалася. Все ще відчуваючи запаморочення і тримаючи фігурку в одній руці, іншою Джилмен вчепився у відполіроване до блиску поруччя.

І тої ж миті його загострений слух вловив якийсь звук позаду; Волтер рвучко розвернувся — безшумно, але не намагаючись ховатися, до нього наближалися п’ять постатей. Дві з них — моторошна стара жінка і кошлата ікласта звірина, а щодо трьох інших, то одного лиш погляду на них вистачило, аби Джилмен знепритомнів, — це були живі істоти заввишки вісім футів, достеменно такі, як фігурки на балюстраді, вони по-павучому пересувалися на звивистих нижніх «променях морської зірки».

Джилмен отямився у своєму ліжку весь мокрий від холодного поту; обличчя, долоні й ступні боліли як обпечені. Скочивши з ліжка, він умився й поспіхом одягнувся, ніби йому конче необхідно було негайно піти з дому. Він не знав, куди збирається, але зрозумів, що і цього разу доведеться знехтувати заняттями. Дивне притягання точки між Гідрою і Кораблем Арго зникло, але на зміну йому прийшло інше, ще потужніше. Тепер він відчув, що має рухатись на північ і тільки на північ. Джилмен боявся іти через міст, з якого відкривався вид на пустельний острів посеред Міскатоніка, тож він перейшов на другий берег мостом біля