Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

обох. Хвалити Бога, що прибула поліція. Парамедик вкладає Сесілію

на ноші, мене теж умощують на інших ношах. З нами все буде гаразд.

Вони приїхали і врятували нас.

Чоловік у поліційному однострої світить ліхтариком мені в очі.

Відвертаюся, не годна витримати потоку яскравого світла.

— Місис Вінчестер, — каже він різко. — Нащо ви намагалися

втопити свою доньку?

Я розтуляю губи, але не вдається видушити ані звуку. Я намагалася

втопити доньку? Про що він верзе? Адже я намагалася врятувати її!

Вони що, не розуміють?

Але полісмен лишень хитає головою. Озирається до колег.

— Вона зовсім не при собі. Схоже, сама прийняла цілу жменю

пігулок. Везіть її до шпиталю. Я зараз зателефоную чоловікові й скажу, що ми дісталися саме вчасно.

Дісталися саме вчасно? Про що він? Я ж бо проспала цілий день!

Боже милий, що, на їхню думку, я накоїла?

РОЗДIЛ СОРОК ТРЕТIЙ

Наступні вісім місяців мого життя минають у психіатричній лікарні

Клірв’ю.

Безліч разів мені переповідають ту саму історію: про те, як я

прийняла цілу купу седативних препаратів, котрі приписав мені лікар, і

додала трішки до доньчиної пляшечки. Відтак поклала її до ванної і

ввімкнула воду. Поза всякими сумнівами, я збиралася вкоротити нам

обом віку. Хвалити Бога, мій чудовий чоловік Енді запідозрив щось

лихе, і поліція прибула саме вчасно, щоб урятувати нас.

Я нічого із цього не пам’ятаю. Не пам’ятаю, як приймала пігулки. Не

пам’ятаю, як клала Сесілію до ванної. Не пам’ятаю навіть, щоб мені

взагалі приписували ці ліки. Але наш сімейний лікар, який опікується

мною та Енді, стверджує, що приписав мені цей препарат.

За словами психотерапевта, який займається мною тут, у Клірв’ю, я

потерпаю від великого депресивного розладу, марення й галюцинацій.

Саме марення примусило мене повірити, буцімто мій чоловік тримав

мене протягом двох днів під замком у кімнаті на горищі. А депресія

спричинилася до спроби накласти на себе руки.

Спочатку я в це не вірила. Спомини про перебування в комірці на

горищі такі яскраві… Я майже відчувала, як пекла шкіра голови, коли

я висмикувала в себе волосся. Але доктор Берринджер пояснив мені: коли мариш, усе може здаватися дуже реальним, хоча насправді тобі

просто ввижається.

Отже, тепер я приймаю два медичні препарати, щоб запобігти

можливому рецидиву. Антипсихотичні пігулки й антидепресант. Під

час сеансів у доктора Берринджера я визнаю все, що накоїла. Хай

навіть досі нічого з того не пам’ятаю. Пригадую лишень, як потрапила

до ванної кімнати й побачила Сесілію у ванні.

Але, мабуть, я таки все це скоїла. Бо більше нема кому.

Що мене нарешті остаточно переконало в тому, начебто винна в

усьому я сама, — те, що Енді просто не міг нічого такого мені

заподіяти. Він ставився до мене просто дивовижно, відколи ми

познайомилися. І, поки я перебуваю в Клірв’ю, він постійно, за кожної

нагоди, мене навідує. Тутешній персонал його обожнює. Він

приносить печиво й тістечка для медсестер. І завжди залишає одненьке

для мене.

Сьогодні він приніс мені мафін з чорницею. Він стукає у двері моєї

окремої палати в Клірв’ю, дорогезної палати, призначеної для людей, котрі мають не лишень проблеми з психікою, але й грошву. Він приїхав

просто з роботи, на ньому костюм і краватка, на вигляд він мало не до

болю вродливий.

Щойно я потрапила сюди, мене тримали в палаті під замком. Але

відтоді завдяки лікам, які я приймаю, мені значно покращало, тож

тепер маю неабиякий привілей, мене не замикають. Енді опускається

на інший кінець ліжка, поки я їм мафін. Антипсихотик поліпшив мій

апетит, і я набрала аж двадцять фунтів за час перебування в лікарні.

— Готова наступного тижня повертатися додому? — питає мій

чоловік.

Киваю, змахуючи крихти мафіна з губ.

— Мабуть… мабуть, так.

Він тягнеться до мене й бере мене за руку, я здригаюся, але не

відсмикую пальці. Коли я щойно потрапила сюди, то не годна була

витримати його доторків. Але я спромоглася здолати це відчуття

огиди. Енді нічого лихого мені не заподіяв. Це все через мій схиблений

мозок, який змусив мене повірити в казна-що.

Але все тоді здавалося таким реальним.

— Як Сесілія? — питаю я.

— У неї все чудово. — Чоловік стискає мою руку. — Вона дуже

тішиться, що ти незабаром повертаєшся додому.

Я боялася, що за той час, поки я