Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

І тут мене, наче по голові тріснули. Короста! А чи не дурень ти, хлопче? Пам'ятаєш, що в грі, а поводиться, ніби в реальному світі.

— Пістоль!

Зброя сама стрибнула мені в руку, і я натиснув на спусковий гачок. Добре, відьма була така близько, що цілитися не довелося. Вистачило й того, що ствол вгору спрямований.

— Бах! Бах!

Відьму відкинуло на пару кроків… Я лише встиг побачити неймовірний подив у її очах. І тут же чаклунство пропало. Зникли мотузки, що обплутували мене, а там, куди впала відьма, залишилася лежати лише купа жіночого одягу.

— Тьху, ти… Так і заїкою можна стати…

Підвівся, обтрусився, озирнувся... Ні, ніхто більше не нападає. Або більше нікого немає, або загибель відьми справила необхідне враження, тож інші вороги поховалися.

Піднімаюсь сходами, обережно відчиняю двері, заходжу…

Звичайна сільська хата. Сіни, стіни обвішані пучками різних трав. Гірлянди цибулі, окремо — кінська збруя. Хоча кінського запаху на обійсті не відчувалося. Відчиняю наступні двері. Світлиця... Велика піч із припічком, скриня біля стінки. Стіл та дві лави. Горить вогонь, на печі затишно побулькує великий горщик. Пахне добре… смачно. З кімнати ще одні двері. О, судячи з того, що замкнено на засув, саме те, що я шукаю.

Відсуваю запор, відкриваю і… ледве встигаю ухилиться від важкого стільця. Той вдаряється об одвірок і з тріском ламається. А я хапаю за руки панну Курцевич, яка стоїть переді мною.

— Тихо, тихо… Свої… Олександр Македонський теж був великий полководець, але навіщо стільці ламати…

Дівчина здивовано кліпає пухнастими віями і видає щось середнє між зітханням і вигуком:

— Ооооох...

— Доброго дня. Бачу, панна не в настрої? Кого це ви так хотіли приголубити? Чи не господиню?

— Де-день до-добрий… — трохи заїкаючись, відповідає Олена. — Ви… ви… — і нарешті впізнає. — Пане Антонію! Це ви? Але як?! Звідки?

— Я, люба панно. Як — довго розповідати. Але, в будь-якому випадку, відьми більше немає, і ви тепер вільні. Можете їхати до нареченого.

— Чи ж вільна? — дівчина робить спробу знепритомніти, але її підхоплює Лонгінус Підкуйп’ята, що невідомо звідки й з’явився.

— Тихо, тихо... — він несподівано ніжно бере її на руки і несе до ліжка. — Стомилася, бідолашна.

— А як ви тут? — питаю у решти компанії, що юрмиться у світлиці.

— Так стріляли ж… — відповідає пан Шпичковський. — Ось ми й прибігли. Перший раз не пхалися, мало що… але як вдруге постріли залунали, то вже не гаялися. Але пан Антоній такий зух, що й без нас, як я бачу, упорався. А відьма де? Втекла?

— Не зовсім… але, можна й так сказати, — щось не тягне мене зараз переказувати всі подробиці сутички. Теж втомився.

— О, а тут явно на гостей чекали… — пан Заглоба суне ніс у киплячий горщик і глибоко втягує ніздрями пару. — М'ясна юшка. Відмінно…

Заглядає в скриню і з радісним вигуком виймає з неї велику сулійку. Витягає корок і принюхується.

— Побий мене ворожа сила, якщо це не оковита! От дякую відьмі… Нехай їй за таке частування один гріх з душі спишуть.

Прикладається до шийки і робить ковток раніше, ніж я встигаю застерегти. Якийсь час витріщається на всіх величезними очима, а потім його одяг падає на підлогу безформною купою, а з неї на нас дивиться великий, сивий лунь. З характерною міткою у чолі.

— А щоб тебе качка копнула, — зі здивованим зітханням вимовляє пан Шпичковський. — У житті такого дива не бачив. Кому розповісти, навіки брехуном прославлять. Трясця… Говорив мені батько, будь сину обережний з горілкою… дівки та горілка до добра не доведуть.