Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Сильна відьма, я до останньої миті не вірив, що водограй ілюзорний, аж до того моменту, коли сунута в пелену рука не відчула пружності струменів, а провалилася в порожнечу. Враження, ніби невагому муслінову фіранку на дверях відсунув. І ледве стримався, щоб не відсахнутися: замість невеликої печери, яку я очікував побачити, переді мною виявилося просторе обійстя, з кількома будівлями. Такий собі хутір — рубане п'ятистінок, стодола, хлів і ще кілька господарських будівель, для дров чи сіна. По двору ліниво бродило десятка півтора курей на чолі зі строкатим красенем півнем, пара кіз... а пильнував добро пес. Здоровезна звірюга, навіть не знаю якої породи. Зростом з теля і округлою ведмежою головою.

Пес почув мене ще до того, як я пройшов крізь водоспад, бо вже неквапливо рухався в мій бік.

— Тихо-тихо… Свої… — промовив я примирливо. Читав десь, що собаки, окрім спеціально навчених, завжди реагують на голос. — Ти краще господиню виклич. Гавкати вмієш?

Пес глянув на мене запитливо і глухо гаркнув.

Це погано. Собака, який не гавкає, завжди більш небезпечний. Доведеться самому голос подати.

— Агов! Є хто живий! Господарі! Ау! Покажіться!

Тиша. Навіть фіранки на вікнах не ворухнулися, зате пес явно налаштований рішуче. Загривок здиблений, гарчання вже навіть не горлове — утробне. Дістаю шаблю та демонструю псові. Вони істоти розумні, такі натяки розуміють без слів. Цей теж зрозумів… і стрибнув. Нас ще метри три розділяло, так нічого подібного я не очікував, і єдине, що встиг — виставити зброю.

Вишкірена паща зімкнулась на клинку, пролунав неприємний хрускіт і в моїй руці залишився тільки уламок шаблі, друга частина впала на землю. А звірюга вже зовсім поряд.

Вихоплюю з-за пояса пістоль і практично впритул розряджаю його в роззявлену пащу.

— Бах!

І одразу ж ще один, для надійності:

— Бах!

Промахнуться з одного кроку в таку ціль було б дивно, так що обидві кулі досягли мети. Пса відкинуло назад, і він повалився набік, тільки лапами засмикав. А ще через пару хвилин переді мною лежав зовсім голий, худорлявий чоловік. Ось як!

  Ховаю пістоль, беру з інвентарю запасну шаблю і, щоб зовсім напевно, відсікаю перевертню голову. Хто їх знає цих потвор? Кажуть — неймовірно живучі. А мені зовсім не хочеться, щоб він прийшов до тями і напав на мене ззаду.

— Гей! Ти чого це тут пустуєш? — чую доволі приємний, хоч і обурений, жіночий голос і дивлюсь у бік будинку.

На ганку стоїть огрядна молодиця років тридцяти, одягнена на циганський манер, коли й не зрозумієш, скільки спідниць на ній, і хмурить брови.

— І вам добрий день, хазяйко. Що ж ви свого песика на прив'язі не тримаєте?

— Своїх він не чіпає, а чужі тут не ходять… — бурчить відьма. — Ти хто такий? За якого дідька сюди приперся?

Піднімаю руку та демонструю їй перстень Богуна.

— Упізнаєш?

— Доводилося бачити раніше… — вже не так вороже відповідає відьма. Неквапливо спускається сходами донизу і підходить ближче. Але не для розмови. Нахиляється, піднімає з землі відрубану голову перевертня та акуратно приставляє назад до тулуба. Потім випростується і дивиться запитливо: — Гаразд… За Черниша не в образі. Не вперше йому... До ранку оживе. Кажи, чого отаманові треба?

— Так за дівкою мене послав. Звелів до себе доставити. Де вона?

Відьма мовчить, потім киває.

— У світлиці своїй, де ж їй ще бути. Не прислуга, щоб по подвір'ю тинятися. Ходімо… Скажу, щоб збиралася.

Відьма злегка відступає, пропускаючи мене вперед.

Супер. Невже так усе просто буде? Якийсь занадто простенький квест. Немов у навчальній локації. Прийшов, сказав вірне слово, і все отримуй нагороду.

Розслабився я, того й небезпеки не відчув. А коли збагнув — уже пізно було. Міцні мотузки сплутали мені ноги і притиснули до тулуба руки. Так несподівано, що я втратив рівновагу і впав.

— Дівчину йому віддай… — зло розсміялася відьма. — Ач, який спритний. Перстень мені тицяє. А того, що посильний від отамана зовсім інший знак має показати невтямки… Тож, вибачай, нічого в тебе не вийде. Зате нам із Чернишом тепер є, що на вечерю приготувати. Давненько я свіжого людського м'ясця не їла.

Я лежав безпорадний і тільки дивився, як відьма зі звичайної молодиці перетворюється на чудовисько. Насамперед змінилося обличчя. Замість чорнобрової, гарної молодиці на мене з-під хустки тепер дивився страшний, обтягнутий жовтою шкірою череп. І не людський, а якийсь звіриний. З потужними щелепами, що виступають вперед. А потім і руки змінилися. Тепер із рукавів сукні виднілася пара довгих, аж до землі, товстих щупалець.

Оце я втрапив. Ні до зброї не дотягнутися — руки міцно притиснуті, ні закричати: хоч ніякого кляпа в роті не було, але мене не слухали губи. Найбільше на що був здатний це мукати або хрипіти.

Трясця… Невдача. Стати чиєюсь вечерею мені в будь-якому випадку не судилося, товариші швидше підоспіють. Але все одно неприємно. Як шмаркача обдурила.

Спробував викрутитись так, щоб дістати з халяви ніж, але не вийшло. Зовсім трохи не вистачало довжини рук. А відьма вже схилилася до мене, тягнеться щупальцями до горла.