Читати книгу - "Бунтівник та аристократка, Крістіна Логоша"

- Відчуваю, дорого мені обійдеться ця допомога.

— Вже боїшся? Не думав, що людина, яка кидалася в пащу ведмедеві, може злякатися якогось інтерв'ю.

Я хотіла сказати, що мене більше лякає компанія самого Крістофа, ніж зустріч із журналістами, але вирішила промовчати.

Коли ми пройшли через мережу ресторанів і бутиків першої лінії комплексу, потрапили до чудового саду на чорну з криваво-червоними прожилками гранітну алею, що веде до озера з набережною, яка оздоблена перловим каменем. По рівній водній гладі сріблясто-блакитного кольору плавали граціозні чорні лебеді в компанії червоних качок рідкісного виду, на берегах серед кущів і клумб гуляли і наче віяла розпускали хвости золотаві павичі, а королівські білосніжні чаплі з довгими, немов фата хвостами, бродили на мілководді і нагадували юних наречених, які щось шукали в прозорій воді. Раз у раз з крон здіймалися в небо зграї кучерявих голубів, але вони швидко поверталися вже на другу крону — полетіти їм не дозволяв прозорий магічний купол. Він був пружним і ставав видимим, щойно хтось торкався його, і тому птахи не страждали від зіткнення з ним.

- Як гарно, - не стримала я захоплення.

На обличчі Крістофа з'явилася приємна посмішка.

- Я знав що тобі сподобається. Та й фотограф запропонувала це місце для зйомки.

- Фотограф? Стій, я на це своєї згоди не давала.

— Ти обіцяла дати інтерв'ю, а як його надрукують у журналі, якщо у нас немає жодної спільної фотографії? Це буде дуже підозріло, — слова Крістофа були не позбавлені логіки.

Ми пройшли крізь сад до кінця алеї до двоповерхової будівлі, увитої виноградною лозою, ніби хтось зверху на будинок накинув пишну зелену накидку. Приємна дівчина на ресепшені у фірмовій формі «Алекс Нортон» продемонструвала нам безлику білозубу усмішку.

- Добрий день. Готельний комплекс "Алекс Нортон", ви бронювали номери?

- Доброго дня. Було заброньовано номер на дві доби на ім'я Крістофа Йєнсена та його дружини. Окремий номер для супроводу.

Я обурено подивилася на хитрий вираз обличчя Крістофа. Дві доби? Один номер? Ні! Я на це не давала згоди. Тільки присутність сторонніх змусила мене тримати себе в руках.

Дівчина заповнила потрібні бланки та простягла Крістофу ключ від номера. Ми пройшли до ліфта. Я зазначила, що рідко зустрінеш двоповерхову будівлю з ліфтом, не рахуючи лікарні.

Щойно ліфт закрився, я не витримала:

— Дві доби? Ти що задумав? Я на це не погоджувалась. Умовляння було на одне інтерв'ю, а ти мене збираєшся тут тримати цілий вікенд?

Крістоф мовчки вислухав мої претензії, витримав паузу, розглядаючи моє обличчя і раптом клацнув перед моїм носом зубами:

- Я не кусаюсь.

Я збентежилася, а ліфт зупинився, випускаючи нас у довгий вузький коридор, з обох боків якого йшов ланцюжок дверей. Наш номер опинився наприкінці. Номер був обставлений у традиційному ольбурзькому стилі: грубі масивні дерев'яні меблі прикрашені витонченими кованими елементами. У просторій кімнаті на консолі стояв букет білих троянд у кришталевій вазі з логотипом "Алекс Нортон". Простора вітальня з двома шкіряними диванами та плазмовим екраном на всю стіну виявилася дуже світлою з-за вікна  від підлоги до стелі, що закривалася важкими портьєрами та найтоншою вуаллю. Я обійшла дизайнерський столик на кручених залізних ніжках і прослизнула в спальню. Величезне ліжко з балдахіном займало майже всю площу кімнати. Вона була настільки великою, що вмістила б із десяток будівельників Ясного Утьоса. Але шокувало інше. Ліжко тут було одне!

— Я не бачу другого ліжка.

- Боїшся, не помістимося? - іронізував Крістоф.

— Боюся заблукати, і тобі доведеться мене шукати, — викрутилася я.

- Не переживай. Якщо мені потрібно буде, я тебе будь-де знайду.

Розуміючи, що градус розмови підвищується, я вирішила прогулятися без Крістофа і вирушила до скляних дверей у вітальні. Варто було відкрити її, як я одразу зрозуміла, чому номери такі дорогі та їх так мало.

За дверима на мене чекав абсолютно інший клімат та інший пейзаж. Я ніби опинилася на курорті в Атлантичному океані. Блакитного кольору хвилі омивали білий піщаний пляж, що сягає скляних дверей. Вдалині виднілися пальми, а в небі кричали величезні альбатроси. Від звичного номера були тільки двері, довкола — безлюдний острів.

- Як таке може бути?

— Напевно, це один із островів Балі, — додав Крістоф, уважно розглядаючи бирку на карті-ключі. - Тут у кожному номері телепорт в одне місце. Я зупинявся тут раніше, але відпочинкова кімната виходила на холодні гірські вершини.

- Вода! - закричала Маріса, сповзла з мене і швидко поповзла до океану.

Ми з Крістофом засміялися.

— Маріса завжди була така неординарна? Адже це хвора рідкість у наш час — мати фамільяра, що говорить.

Питання Крістофа змусило мене замислитися над відповіддю.

— Маріса — наш спадковий фамільяр, передається жіночою лінією. Але після того випадку, п'ять років тому, — я інтуїтивно торкнулася рукою місця на грудях, де був один із шрамів від фантомних куль, — у ній багато змінилося. Ти можеш сміятися, але мені здається, що в неї з'явилася душа. Дурне, звичайно.