Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– А хтось щось обіцяв… Ігор, – промовила з наголосом я.

Колвін відкинувся на спину:

– Лєра, я не домашній котик. Я обертаюсь тигром тільки, щоб битись з такими, як я.

– Я знаю.

Він повернувся на бік:

– Навіщо тобі це?

Я втупилась в його очі:

– А навіщо вам, щоб я…

Професор обірвав мене:

– «Тобі», Лєра.

– Саме так, – пирхнула я, відвертаючись, – тобі.

Колвін ткнувся чолом у моє плече:

– Добре. Буде тобі тигр. Але тільки спробуй хоч раз мені викнути!

– І що? Загризете?

Він відірвався від мене, і на його обличчі був доволі хижий вираз:

– Саме так. Та не до смерті. Не розраховуй.

– А я ж бо сподівалась!

Колвін підвівся з ліжка й простягнув мені руку:

– Ходім.

Я навіть розгубилась:

– Куди?

– Напиватись й обертатись.

Та що ж таке?! Я зовсім не це просила. В усякому разі не надлишкової пиятики:

– Знов напиватись?!

Професор розплився у єхидній усмішці:

– На тверезу голову я обертаюсь тільки у бою.

Оце я напросилась! Залишитись сам на сам з п’яним тигром – так тільки мені пощастити могло. Так, Лєра, вмієш ти вляпуватись! Та руку подала – раз пішла така пиятика… Цікаво ж. Спускалась сходами у передсмаку, як занурю п’ятірню у загривок. Згадалась Алєля, котра його вискубла одному птаху. Як я її розумію! Так і хочеться інколи також… вискубти… деяким тиранствующим індивідам.

У вітальні так затишно потріскували поліна у каміні й розливався смоляний запах сосни, що хотілось і самій скрутитись біля нього клубочком та замурчати від задоволення. На столику біля дивана стояла пляшка й келих з недопитим вином. Пробачте, професоре, що перервала вашу пиятику: мене покликати забули, а ми тут начебто компанією, і відокремлюватись не гарно. Колвін перехопив мій погляд, хмикнув і зник в іншій кімнаті. Через хвилину він вийшов звідти з келихом у руках. Я кинула погляд у той бік:

– Там кухня?

– Так, тут здають відпочиваючим звичайні жилі будинки з усіма зручностями. Хочеш – готуй собі сам, хочеш – замовляй.

Він хлюпнув мені вина у келих і простяг. Поки він поповнював свою порцію, я чесно намагалась порахувати ті краплі дорогоцінного, судячи з кількості, нектару, що дістались мені:

– Гадаєте…

– Лєра! – пролунало одразу ж погрожувально-вібруючим голосом.

Я, не розуміючи в чім річ, втупилась в очі, які зараз мало не жбурляли в мене гнівливі блискавки. А! Ну, так! Забула.

– Гадаєш, – виправилась я з мученицькою гримасою, – тут нашкребеться на другий ковток?

– Дивлячись, як пити.

– Та як не пий! Навіть, якщо цідити буду, процідиться за пів ковтка!

Дивлячись на мій стражденний вираз, Колвін прямо обурено похитав головою, та відірвав, майже від серця, ще одну мікропорцію вина, мало не по краплях:

– Більше не проси – не наллю, – він примружився. – Тобі ще двадцяти одного нема.

Я ледь не захлинулась тим самим вином:

– Минулого разу даний аргумент чомусь не спливав.

Він просто знизав плечима:

– Мав таку дурість, – і вкотре одним духом спорожнив посуд.

Ну, так! Ну, так! Хтось у нас дорослий і великий… тигр. А комусь пощастило ледве розмазати свою дозу по горлянці з надією, що шлунку теж дісталась хоч пара крапель.

Колвін залишив свій келих і, під мій обурений писк, забрав і мій. Не встигла я щось зметикувати, як опинилась притягнутою до нього, а над вухом пронеслось приємним оксамитом:

– Гадаю, я теж можу вимагати собі невеличкий бонус у якості компенсації за стрес.

Разом з цим по моїй спині пронеслось раптово воскресле стадо переляканих комах:

– А ми так не домовлялись, – марно намагалась відсторонитись у надії втекти разом зі стадом.

– Ми й на твої підбажання не домовлялись. Та ти ж протягла свої коригування в обхід угоди. Причому, цілих два.

Я обурено засопіла:

– Перше взагалі можна не враховувати: виходячи з кількості вина, воно було чисто номінальним!

– Повір, – важко зітхнув Колвін, – друге значно переважує перше.

Ну, от! В мене навіть кулаки стиснулись. Я скинула голову і втупилась в підозріло блискучі очі – помирати то вже з музикою:

– Оголосіть ваші додаткові вимоги!

Чоловік навіть губу прикусив від несподіванки. Його щока ковзнула по моїй, обдаючи ту розпеченим диханням, що долетіло до мого вуха обпалюючими словами:

– Поцілунок моєї нареченої.

Перша моя реакція була цілком передбачуваною, а тому, спроба сахнутись у бік була миттєво припинена міцною чоловічою рукою.

– Фіктивної! – прошипіла я, упираючись долонями у Колвінські плечі.

Професор усміхнувся, і його палаюча п’ятірня лягла на мої похолоділі пальці у той час, як друга пропалювала мені спину:

– Якби взаємність не була двосторонньою, артефакт заручини не визнав би. Тож, Соколовська Валерія Євгеніївна, ви попались, – зовсім вже розплився він у посмішці.

– Угу, – пробурчала я, – до лап тигра.

– Саме так! А він свого, як ти розумієш, з них не випускає, – його губи ковзнули по моїй скроні. – Побачити тигра ще не передумала?

– Не дочекаєте…шся, – прошипіла я. – Чорт!

Колвін розсміявся:

– Тоді цілуй! Все одно ж не відстану.

– Один – маленький? – пискнула я, втягуючи голову у плечі.

Обличчя чоловіка нависло над моїм, жадібно впиваючись в нього чаруючим поглядом. І, ні – не поглядом удава, хоча кроликом від цього я себе почувати не перестала. Малесеньким таким, з тремтливими вушками й переляканими оченятами. Проте, судячи з полум’яних очей Колвіна, бачив він перед собою явно когось іншого:

– Як піде, – видихнув він, катастрофічно скорочуючи відстань.

А-а-а! Була – не була! Напівзімкнувши повіки, я тицьнулась у гарячі чоловічі губи, котрі миттєво перехопили ініціативу, зминаючи мої своїм ураганним натиском. Я навіть похитнулась від такого пориву, та права рука професора тільки щільніше обвилась навколо мого стану, а ліва швиденько перекочувала на мою потилицю, однозначно даючи усвідомити марність моїх спроб (якщо такі будуть) змитись від виконання обіцяного бонусу, а, точніше, видраного з мене мало не пазурами. Тигрячими.