Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Яке бажання? – з осторогою вичавила я з себе, відводячи очі в бік.

– Те, що ти мені заборгувала, – спробував перехопити мій погляд Колвін, нависаючи наді мною.

– Я?! Коли? – невинно блимнула віями, повільно відсовуючись на інший край ліжка.

– В мене з собою є ще один дієвий засіб, котрий пам’ять пробуджує безвідмовно. То як? – чоловік якось зовсім хижо втупився в мене. – Сама згадаєш, чи допомогти?

Ой, не треба! Обійдусь без ваших засобів. Мало… які в них побічні ефекти. Я й так… все згадала:

– Це… коли ми в шахи грали?

– Треба ж! Виявляється, горезвісна дівоча пам’ять не настільки безнадійна, як про неї кажуть, – Колвін їдуче осміхнувся. – Я твоє, між іншим, виконую.

Від обурення я навіть з ліжка підскочила:

– А хто вчора на мене нагарчав?!

– Пробач, зірвався. Більше не буду, – він впав на постіль, зіпершись на лікоть, а в його очах, що вперто ловили мій погляд, бісились бісенята – ті самі, що породження єхидни. – Ну, то як, Лєра? Угода є угода.

Та пам’ятаю я, пам’ятаю. Як відмовлюсь, він і моє анулює. І буде… то покрикувати, то порикувати. А моя тонка нервова організація не витримує чужого гарчання. Вона сама тоді… гарчати починає… Врешті решт, що я втрачаю?! Здати назад я завжди встигну. Та можна ж і собі дещо вициганити:

– Добре, – я втупилась у стелю, придумуючи як би не залишитись у накладі, – та я вимагаю бонуси за ваш учорашній зрив.

– Що ти вимагаєш?! – Колвін аж закашлявся. – Ні! Ну, взагалі дівчисько знахабніло!

Він стрімко викинув руку, намагаючись спіймати мене, та я чекала чогось подібного й встигла відстрибнути, показавши язика (пардон, не втрималась). В мене полетіла подушка, яку я ледве встигла спіймати. По-моєму, на когось погано впливає моє товариство. Ай-яй-яй! А ще професор! Виглядаючи з-за предмета постільного інтер’єру, я ображено проскиглила:

– Вам шкода пари бонусів для відновлення моєї стражденної нервової системи?

Колвін, закотивши очі, впав на ліжко:

– Хто мені мою відновить? – простогнав він. – Здирниця! Озвучуй свої бонуси, шантажистка!

– Спочатку ви: хочу, щоб все було співвідносно. А, ну, як продешевлю? – пискнула я, прикриваючись на всякий випадок подушкою від професорського погляду, яким він точно намагався мене пропалити.

Дайте мені мольберт і фарби! Те, як зметнулись брови чоловіка, варто, щоб закарбувати для нащадків їх ефектний зліт дещо вище звичного розташування. Шедеврально! Щоправда, його руки потяглись до наступної подушки. Я позадкувала:

– Ігоре Дмитровичу! Тримайте себе у руках, а не мою подушку! Мої, наприклад, вже зайняті: можу не спіймати, а мені на ній ще спати, між іншим. Озвучуйте вже ваше бажання, а я – своє підбажання. Може, воно й не варте того, щоб так нервуватись.

– Ну, добре! – він демонстративно розправив мою нещасну другу подушку, вкладаючи її на місце. – Тільки затям: не погодишся на моє бажання, твоє анулюється миттєво.

– Це як? – визирнула я з-за свого ситуативного щита. – Гарчати на мене будете з приводу й без?

Колвін сів на ліжку, й підтягши одну ногу, переплів на коліні свої довгі витончені пальці:

– А як доведеться.

– Добре. Озвучуйте.

Він кивнув на постіль:

– Присядь.

Я зглитнула:

– Все так погано? Ну, тоді вирок радше вислухати стоячи з гордо здійнятою головою.

Колвін, давлячись сміхом, ковзнув по мені поглядом, наче приміряючись: з якого боку зайти з цим самим бажанням. І не забув же про нього! Що він взагалі придумав?!

– Ти перестанеш звертатись до мене на «ви» й по батькові, – видав він.

Гарна в професора реакція: він миттєво спіймав подушку, що вислизнула з моїх рук, а заразом і мене за руку. Подушка спокійнісінько перекочувала на своє законне місце, а мене просто… зронили… на ліжко. Колвін навис наді мною:

– Я так розумію, що тиша означає осмислення: що б з мене здерти?

– Ну, перше підбажання я вже точно знаю: наллєте мені один антистресовий засіб – вино називається, – видихнула я приречено. – Чотири роки звички, що намертво в’їлася, не так просто викоренити, знаєте!

Він втупився в мене з подивом:

– Тобто, ти згодна?

– У мене внутрішній дисонанс, – намагалась щось відшукати я на стелі.

– Лєра, наллю я тобі вина, – Колвін скосився на мене, – трохи.

– І погодитесь на моє друге підбажання до того, як я його озвучу.

– Е-е, ні! Так не піде! – по його губах ковзнула їдуча напівусмішка.

– Там нічого позамежного, – осміхнулась я, спіймавши його сталевий з синіми крижинками погляд, – а мені потрібен антистрес. Одним вином не відбудетесь: в мене сильний стрес, а ви мене у дозі обмежуєте.

– До-о-бре, – протяг він. – Я погоджусь на твоє друге підбажання, але ти просто зараз назвеш мене тільки за іменем.

Дуже хотілось позадкувати, та куди ж тут позадкуєш, коли під твоєю спиною ліжко?!

– От… просто зараз? – пролопотіла я.

– Так, Лєра, так.

– І-і-і… ти-и…, – я ніколи ще не давилась словами, як цього разу, – погоди-и-ш-шся на друге підбажання, не питаючи про що воно?

– Ти забула дещо додати, – він вчергове, чарівно так, майнув бровою.

Я уся стиснулась та ледве видихнула:

– І-і-і-гор…, – насилу проковтнувши «Дмитрович».

Колвін демонстративно здійняв очі догори, потім глянув у вікно:

– Стеля не обвалилась, небо на землю не рухнуло. Все виявилось досить просто.

– Як сказати, – пробурчала я. – Тепер моя черга.

– Налякай, – опустив він погляд на мене.

Я скромнісінько відвела очі у бік і постаралась набрати якомога більше повітря у легені, після чого вимовила скоромовкою:

– Завжди мріяла погладити живого тигра!

З хвилину висіла мертва тиша. Я дивилась, як погляд професора поступово з зацікавленого перетворювався в ошаліло-обурений:

– Що?! – нарешті вичавив він. – Ти збожеволіла?!