Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Чоловік пройшовся по моїх губах кінчиком язика і ледве не зі стогоном  видихнув:

– Оригінальний смак: вино з домішкою крові.

О, так! Я зовсім забула про кров, яку він натурально зараз посмакував. Кровопивця! Цунамі, збуджене наступним божевільним поцілунком, знесло все і всіх на своєму шляху, враховуючи невгамовних танцівниць, що тріпотіли своїми невтомними лапками по хвилях – щасливого плавання! Я також, здається, поплила… Моя права рука плуталась десь у професорському волоссі, а ліва вп’ялась в його плече мертвою хваткою і, якби не светр, то вгризлась би у шкіру. Зсередини все вкотре стиснулось й перевернулось, заходячись у млосних спазмах, а серце билось зляканим птахом. Колвінське – клекотало пробудженим вулканом.

Губи чоловіка ковзнули до мого вуха, й він ледь прикусив його мочку. Чо-о-о-рт! Я навіть, здається, застогнала, а поцілунки почали спускатись вниз вздовж шиї і, якби не горловина светра, не знаю, до якого рівня нахабства вони б ще спустились. Мої долоні уперлись у Колвінські плечі, та це можна було порівняти зі спробою зупинити асфальтоукладач, що котиться під уклон з зірваними гальмами.  

Чоловічі руки ковзнули мені під светр, та від його палаючих доторків по мені пронеслось таке божевільне тремтіння, що навіть у цієї некерованої машини гальма, схоже, все ж спрацювали. Колвін завмер, його долоні миттю вислизнули назовні, розправляючи мій одяг, а сам він випростався, ткнувшись губами у моє чоло та важко дихаючи. Щоправда, це не завадило йому обійняти мене з такою силою, що з моїх легень, здається, вилетіло останнє повітря. Я нервово пововтузилась у цій залізобетонній хваткі, сподіваючись послабити її хоч трохи, та ледве просипіла:

– Мені терміново потрібен другий антистрес! Зараз же!

– Пам’ятаю, Лєра, пам’ятаю, – прохрипів Колвін. – Ти з мене тепер подвійну дозу здереш.

– І не сподівай…ся зіскочити, – пробурчала я, насилу приноровлюючись звертатись до нього у другій особі однини.

– Навіть не думав, – він стрімко відсторонив мене від себе і всадовив на диван. – Дай мені лише пару хвилин віддихатись, – й вискочив на кухню, немов ошпарений.

Судячи зі звуків, що залунали звідти, він чи то воду з-під крана хлебтав, чи, може, голову під неї сунув. Я б також не відмовилась від прохолодної рідини, та поряд знаходилось лиш зігріваюче, і жодного контролю! Кинувши погляд у бік кухні, я швиденько хлюпнула собі у келих вина. Усього лиш і саме пару ковтків, а не три краплі!

Не встигла я зробити жодного ковтка, як з кухні вийшов величезний, білосніжний у чорну смужку, красень-тигр. Зблизька він виглядав просто приголомшливо! Щоправда, при погляді на келих у моїй руці він щось там невдоволено рикнув, та я одразу ж тицьнула у нього пальцем:

– Так! Я чесно, між іншим, виконую твоє бажання! Про бонус взагалі мовчу.

Це ж треба: навіть на слові «твоє» не спіткнулась! І перевела палець на келих:

– А ось це – пара ковтків, як вони виглядають насправді, а не оте жалюгідне непорозуміння, розмазане по дну, котре й до мого шлунку не доповзло, загубившись на просторах страховоду.

Тигр, як стояв, так і впав на п’яту точку з цілком ошалілим виразом морди обличчя. Так, неоціненна картина. Може, навчитись таки малювати?

Підвівшись з дивану, я, затиснувши дві диванні подушки в одній руці, і келих – в іншій, поплила до каміна. Перед ним лежав досить великого розміру ворсистий килим і, мабуть, вогнестійкий, інакше такий було б ризиковано біля вогнища розташовувати. Впавши на нього, я поманила тигра пальцем:

– Так і будеш на мене звідти дивитись? Ми так не домовлялись.

Не знаю, чому, та з хижаком я себе відчувала набагато розкутіше, ніж з його людським уособленням. Може, тому, що з нього зараз злетів весь професорський антураж?

Обурено фиркнувши, тигр все ж підійшов до мене, й окинувши стражденним поглядом, впав на живіт поруч зі мною, підгрібши лапою одну з подушок. Я швиденько розібралась з вином і, намагаючись не верескнути від захоплення, впилась руками у тигряче хутро. О, боги! Яке ж воно густе, м’яке й приємне на доторк!

Колвін спочатку навіть вуха притиснув. Ой, та не треба, Ігоре Дмитровичу! Усім котам це подобається. І людям також. Бачила я, як ви мліли, коли мої пальці по вашій шиї проїхались! А зараз я це роблю без будь-якої ніяковості… Тому що – це ж тигр! З дитинства про це мріяла.

Мої руки ковзали по його шиї, спині, бокам, вгризаючись у густе підшерстя, і незабаром я почула вдоволене утробне урчання, що поступово перейшло у справжнє торохтіння, як котяче, тільки гучніше. Невже я це чую? Обійнявши тигра за шию, я примостила голову на його загривку, наминаючи того пальцями. Що ще треба для щастя? Жаркий камін за спиною, трохи вина у крові, теплий бік, муркочущого тигра під вухом…