Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Прокинулася я через кілька годин від дикої спраги. У роті пересохло, і організм вимагав рідини після перенесеної спеки. Температура, здається, спала, може і не до нормального стану, але вже однозначно була нижче тридцяти восьми. У мене так часто буває. На тлі нервового зриву температура підскакує мало не до сорока, а потім, коли шок минає і події більш-менш унормовуються, стає легше. Моїм "нормалізатором" стало те, що Андрес перебував поруч. Нехай хоча б так, відсторонено і за щитом власних домислів, але я мала можливість бачити його. Знати де він перебуває, і з ким. Напевно, найважчим було б для мене дізнатися, що він з помсти, чи з якихось інших міркувань, міг би опинитися в ліжку з кимось іншим. Це якщо б не зламало мене, то позбавило б навіть крихітної надії на відновлення колишніх стосунків. Одна тільки думка про нього з іншою змушує моє серце болісно стискатися. Його руки повинні обіймати тільки мене, губи цілувати тільки мої, а думки і бажання повинні бути зайняті мною, і лише мною. Іншого не дано. Так, дивно, несподівано, і ненормально, з огляду на те, скільки ми знайомі, але так трапляється, що людина стає для тебе центром всесвіту і, крім неї, більше нікого не потрібно, незалежно від того, скільки ви знайомі. Просто вона забирається так глибоко всередину, замінюючи собою кожен вдих і видих, і одного разу ти розумієш, що так буде завжди. І або він буде поруч, і ти житимеш, або піде, і залишить після себе одні лише руїни. Подібно до урагану, що лютував за вікном.

Вийшовши в коридор, я, тихо ступаючи на мостини, побрела на кухню. Будинок занурився в тишу, і чутні були тільки завивання вітру зовні. Потужні, страхітливі за своєю силою. Я навіть здригнулася, немов відчувши на собі їхні подихи. Підсвітила телефоном, щоб налити води й спустошити цілу склянку. Блаженство! Хотілося ще, але з метою економії вирішила потерпіти. Підійшла до вікна, але практично нічого не побачила. Суцільна темрява. Ніби весь світ навколо зник, і залишилися тільки ми. Уже хотіла повернутися до кімнати, коли почула за вікном дивний писк. Скло тут було тонким, не те, що в нас в Україні - подвійним, а то й потрійним. Дозволяло чути практично все, що відбувається за на вулиці. Я притулилася ближче до вікна, намагаючись зрозуміти, звідки він виходить. Знову цей звук. А потім знову. Ледве чутний і вислизаючий у шумі вітру. Він то затихав, то знову з'являвся. Немов хтось кликав на допомогу. Чи це мені так здавалося? На людський голос не схоже, більше на дитячий. Я впилася поглядом у темряву, але без толку. Нічого не видно. Заметалася кухнею, думаючи, що робити, і як допомогти. Виходити страшно, але, якщо зовні хтось є, йому потрібно допомогти. Залишити на поталу стихії буде бездушно і нелюдяно. Я і заснути не зможу, знаючи, що там комусь потрібна допомога. Зібравши рішучість у кулак, я схопила ліхтарик з шухляди столу і попрямувала до дверей. Власне, що зі мною може тут трапитися? Трохи пройду вперед, крикну, і, якщо почую голос у відповідь, піду назустріч. Головне робити все швидко. Глибоко вдихнувши, я повернула дверну ручку, ігноруючи шум серця, що гуркотів у вухах, і раптом почула ззаду:

- Далеко зібралася?

Від несподіванки смикнулася і обернулася, посвітивши ліхтарем прямо в обличчя Αндресу. Він примружився, прикриваючись рукою від яскравого світла, і я одразу ж направила промінь нижче.

- Γосподи, ти мене налякав, - полегшено видихнула. - Я чула голос звідкись із лісу. Можливо, потрібна наша допомога.

- Ти впевнена, що це голос, а не свист вітру?

- Не дуже. Може й свист, але перевірити все ж варто.

- Знову вирішила ввімкнути режим героїні?

Я навіть вухам не повірила.

- Так, я вирішила ввімкнути режим героїні! - сварливо сказала у відповідь, розлючена його байдужістю. - Ти що, не розумієш, що там може бути хто завгодно. Поранений, можливо. Тобі по-барабану?

- Мені не по-барабану власне життя. І ризикувати ним заради того, у чому ти навіть не впевнена, я не збираюся! - Андрес байдуже повів плечем, змушуючи мене здивовано втупитися на нього. Він серйозно? Та як же так?! Невже черствість усередині нього настільки не пробивна?

- А тебе ніхто й не просить! Сама впораюся! - виплюнула у відповідь, і різко відчинила двері, роблячи крок уперед. Вітер моментально підхопив мене, збиваючи з ніг, але я вчепилася за дерев'яну балку. Схоже, це була погана ідея...

- От дурна! - почувся ззаду розлючений комплімент, але відповідати не було часу.

Потрібно було діяти швидко, інакше мене точно знесе. Я відчепила крижані від страху пальці від балки, і, долаючи вітер, зробила ще два кроки вперед. Краплі несамовито били по обличчю, а ураган, ніби знайшовши живу жертву, пожвавився, погрожуючи звалити з ніг і віднести до самого епіцентру. Ліхтар раз у раз вислизав із руки, тож довелося обмотати його шнурком навколо зап'ястя. Зробивши ще один крок, відчула, як мене грубо схопили і розвернули до себе.

- Швидко пішла в будинок! - прокричав Андрес, свердлячи мене грізним поглядом, і тягнучи назад, але мені вдалося вирвати руку.

- Ні! Я - не ти! - крикнула у відповідь, прикриваючись рукою від вітру. Знову розвернулася і посвітила в темряву.

- Еееееей! - крикнула якомога голосніше в темряву. - Тут є хто-небудь?

У відповідь тиша, а потім знизу пролунав знайомий писк. Я посвітила ліхтарем туди, звідки лунав цей звук, і під поваленим стовбуром дерева побачила маленьку сіру котячу мордочку, з переляканими оченятами. Так ось хто тут! Кинулася вперед, раз у раз послизаючись на мокрому ґрунті. Я йду, мій хороший! Я допоможу тобі! Головне не бійся!

- Яка ж ти вперта ідіотка! - голос Андреса губився в шелесті листя, що його зривав вітер. Так, я ідіотка, але хоча б не бездушна, як деякі!

Опинившись біля місця, де лежало дерево, я впала на коліна, починаючи обривати гілки, щоб дістатися до тварини. Ліхтар заважав, довелося зняти його і покласти між ніг. Він тут же наполовину загруз у мокрій землі. Руки дряпалися жорсткою корою. Шкіра пробивалася, долоні пекли, але що мій біль, якщо кошеня придавило? Йому може бути в сто разів болючіше.