Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Обідали в тиші, яку час від часу порушували потужні пориви вітру. Навіть Луїс притих, з побоюванням поглядаючи за вікно.

Закінчивши обідати, дружно прибрали зі столу, і кожен зайнявся своєю справою. Марія знову влаштувалася біля плити, Луїс возився з псом, Донья, намагаючись не падати духом ще сильніше, теж узялася за миття продуктів. Еля з Пабло сіли на дивані, моніторячи в гуглі новини. Мер міста закликала всіх залишатися в безпечних місцях і не залишати їх. Не намагатися виїхати з міста, щоб не перекрити дорогу рятувальним службам. Запастися терпінням і молитися... Останнє - єдине, що залишалося, в нашій ситуації.

Андрес пішов в іншу спальню, так само, як і Мігель. Мене ж різко звалило в сон, і щоб нікого не соромити, я пішла в третю кімнату відпочити. Вляглася на диван, навпроти якого висіла якась абстрактна картина. Ніколи не розумілася на мистецтві, але ці дивні червоно-зелені розводи на полотні досить швидко зморили мене. Напевно, далися нерви і безсонна ніч, якщо я об одинадцятій годині ранку відключилася, ніби надворі було темно. Хоча морок за вікном допомагав не гірше за картину. Провалившись у глибокий сон, я тільки зрідка чула віддалені знайомі голоси і шум стихії. Прокинулася, не розуміючи скільки часу і де я перебуваю. Потерла очі, і лише глянувши на витіювату абстракцію, згадала. Тут же схопила телефон, але він показував відсутність зв'язку. Підійшла до вікна, щоб поїжитися від жаху того, що відбувається за ним. Усе та сама стіна з вітру і зливи. Ті самі дерева, що гнуться до землі, немов стають на коліна перед матір'ю-природою.

Дивно, але мені було жарко. Немов у будинку ввімкнули опалення.

Вийшла в коридор і побрела на кухню, повз зал, де все ще сиділи Еля з Пабло, а поруч на дивані дрімала бабуся.

На кухні тихо про щось розмовляли Андрес із Марією.

Увійшовши, я посміхнулася їм, але на посмішку відповіла тільки Сеньйора.

- Прокинулася, донечко. А в нас тут зв'язок пропав, і електрика теж.

- І електрика? - жахнулася я. - Боже, а як же тепер готувати? Та й узагалі...

- Впораємося. Нас багато. Їжі поки що теж вистачає. Будемо сподіватися, що Господь нас пощадить.

Я загальмовано кивнула головою, не розуміючи, як ми з цим упораємося, якщо ураган затримається довше, ніж на добу. А наслідки...

- З тобою все гаразд, Емілія? Ти червона.

- Та начебто в порядку, а що?

Марія встала з-за столу і помацала моє чоло. Ахнула і кудись швидко пішла. Я повторила її рух, але лоб мені здався не гарячим, хоча почувалася я справді не дуже. Але це має бути наслідки нервового перенапруження. Повернувшись із термометром, вона запхала мені його під пахву, посадивши на стілець, поруч із Αндресом. Я спідлоба глянула на нього, і мені до болю захотілося притиснутися до його широких грудей. Він теж дивився на мене. Дивно. Начебто й не холодно, але й без колишнього тепла. А мені б тільки згорнутися калачиком у його руках і заснути... Тільки б почути, як заспокоює і каже, що все буде добре. Йому б я повірила. Іншим ні. Навіть метеорологам, а йому - без доказів.

- Тридцять вісім і вісім. Приїхали, - тривожно пробурмотіла Марія. - У тебе щось болить, Емі? - поцікавилася вона, присівши переді мною на коліна. Така турботлива. В очах хвилювання і такий самий блиск, як у Андреса. Я тільки зараз побачила їхню схожість. Саме очі, те, що всередині них. Заховано так глибоко, і не з першого разу помітиш.

- Ні. Я думаю, це від нервів. У мене так буває, - відповіла я, погладивши її по руці.

- Не знаю. Від нервів чи ні, але я напою тебе чаєм, а потім ти підеш спати.

- Але... - я хотіла заперечити, що хотіла б допомогти їй із готуванням, але згадала, що плита не працює.

- Без "але"! П'єш, і в ліжко.

Посмішка мимоволі розтягнула губи. Знайомий командирський тон додав ще одну схожість між матір'ю і сином.

- Слухаюсь, мем, - підкорилася я без суперечок.

Після чаю заснула одразу, думаючи лише про те, що батьки, найімовірніше, вже в курсі останніх подій, і божеволіють, гадаючи, чи не сталося зі мною чогось. Бідна мама. Вона місця собі не знаходить, я відчуваю. Напевно, ходить зараз із кутка в куток у нашій затишній вітальні, поки тато слухає міжнародний канал і переглядає останні новини в інтернеті. Єдиний, хто не переймається - Сергійко. Адже він точно знає, йому так не пощастить. Знала б ще це я...

Сон був неміцний, але прокидатися зовсім не було сил. Температура піднялася ще, це можна було зрозуміти з того, як мене почав бити озноб. Підсунувши під себе ноги, щоб зігрітися, я відвернулася на інший бік, час від часу чуючи, як у кімнату входять Еля і Донья, по черзі торкаючись мого чола холодними руками. Чулися голоси всіх мешканців квартири, крім Мігеля і Αндреса. І якщо перший мені був не особливо цікавий, оскільки через його вік виявляти протест усьому світу здавалося нормальним, то володаря другого до болю в грудях хотілося відчути поруч. Якби він підійшов... Якби відкинув усі дурні сумніви, ліг поруч і міцно притиснув до себе, дозволяючи наповнити легені своїм неповторним запахом, я б миттєво одужала. Я знаю. Мені так не вистачало його звичного "espina", або хоча б "Emilia". Він узагалі перестав звертатися до мене напряму. Ніби я не гідна навіть цього. А мені ж багато чого не треба. Тільки його руки навколо талії та губи. Вимогливі, жадібні й гарячі... Я так дико скучила за ними.

У своїх мріях, викликаних жаром і нестачею коханої людини, я все-таки заснула. І мені снився кольоровий сон. Ніби Андрес тихо заходить у кімнату, торкається теплою рукою мого чола, а потім вкриває ковдрою. Якийсь час стоїть позаду, а потім виходить, прикривши за собою двері. Пам'ятаю, що навіть уві сні я посміхалася, настільки тепло і легко стало всередині від цього міражу. Прокинулася, коли на вулиці зовсім стемніло, щільніше загорнулася в покривало, яке звідкись у мене з'явилося, і знову заснула, під шум тайфуну, який ще більше посилився.