Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

Сміятись з бідних нас, бо що -

Ви змалу в статку, у добрі,-

І як вам знати о біді?

Но як вам так о тоє йде,

Я зараз вам нараю, де

Біді ся можна придивить,

Ба, і собі біду купить.

Ось ви швиденько ся зберіть,

Верхом чи возом там,- та мчіть

Простісько над Дністер,- туди,

Десь ось Тинів, Колодруби,

Ще й далі їдьте за водов»

(То, певно, здиблетесь з бідов).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Степан наш був із тих людей,

Що як їм що на ум зайде,

То ні вам сядуть, ні спічнуть

А вже до свойого діпнуть.

Сейчас на другий день узяв

Коня гарненько осідлав,

В бисаги грошей нагорнув,

У добру хустку завинув

Пиріг, ковбас там зо дві - всьо,

Що тра в дорогу,- ну, і вйо!

Пречудний край, Підгірський край!

Шумлять дуброви, наче рай,

Понад річки березники

І зелень, запах і цвітки,

Горбками ниви розляглись,

Мов шахівниця. Десь-кудись

Хороше жито, проче все

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ось і худоба в поле йде,

Худа, що поледве бреде,

Нужденна, шкіра йно та кість,

Солому з стріхи рве та їсть,-

А ось за нев і пастухи,

Немиті, чорні дітваки

Волочуться… Хатки в селі

Низенькі, стріхи не цілі,

Усюди бідність, що аж сум,-

Та в Степана ніяких дум,

Нічо в душі не ворухнесь,-

Він за бідов крізь сто бід пресь.

На косовицю газди йдуть,

На плечах схилених несуть

Блискучі коси. Сорочки

Діряві, чорні - ходаки

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Понурі лиця, видно, сміх

Давно на них вже не бував.

«Помайбі вам»,- Степан сказав.

«Бог заплать, та щасть боже й вам!

А відки свату? Що де там

Чувати?» - так один питав.

«Я відти й відти,- відказав

Степан,- усього в мене є,

Одного лиш ми не стає -

Біди. То ми один газда

Нараїв їхати сюда -

Тут, каже, де йно поглядіть,

У кождого по пару бід.

А я би, бачите, бажав,

Купить одну, коб хто продав.

У мене грошей є досить -

Скажіть, хто може відступить

Мені одну свою біду,

Що дати,- я як стій кладу».

Всім дивом ті слова здались,

Лиш сей та той плечима стис

Та похитав лиш головов,

Немов казав: «Жартуй здоров!»

Степан, узрівши те, не ждав,

А далі прудко почвалав.

Усі ззирнулися за ним:

Якийсь скажений, галатим,

Біди шукає! А в душі

Десь не один подумав си:

«Гей, гей, тобі б лишень, як слід,

Хоть половину моїх бід!»

Вже другий день в дорозі був

Степан,- підгірський край минув,-

І ось розлилась перед ним

Зеленим морем запашним

Долина Дністрова. Куди

Повернеш оком, мов води

Безмірне дзеркало, розливсь

Зелений луг. Дністер скрутивсь

Посеред нього, мов змія

Сріблиста. Лиш одна грязка

Дорога пасмугов бруднов

Веде в село, що над водов

Розсілося купками хат,

Мов стадо диких утенят.

Вже день ід вечеру клонивсь,

Пожаром захід весь обливсь,

І стиха в зелень, запах, млу

Укралось сонечко до сну.

Утих вітрець між тросником,

Загусли мряки над Дністром;

Вже й кінь ся Степанів підбив,

І змрік дорогу заступив,-

Тож наш багач спішив, як міг,

Що завчасу найти нічліг.

Стояла коршма за селом

Брудна, покрита тросником,

Обора вся - багно, стіна

З гнилих делин, провалена,

Усюди сопух, гниль і бруд,

Звичайно, у жидів. Отут

Степан наш на ніч завернув,

Рад, що в…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Брати оба підбігли враз,

Вітають Степана,- сейчас

Коня під шопу завели,

Його до шинку затягли.

Там дві жидівці щось варять,

Повніська коршма жиденят,

Задуха, гомін, лад такий,

Що, боже, і рятуй, і крий!

Степан, звичайно, гроші мав,

Про решту там немного дбав -

За стіл сідає. Жид сейчас

Горівку ставить… «Я до вас

Заїхав на ніч,- як є де,

То вже мя тут примістите.

Я чужосільний, ту доріг

Не знаю, ще бам ніччю міг

Зблудити де…» - «Ні, ні, на сьзьо

Блудити,- ту у нас є всьо,

Цього забагнете,- ні, ні,

Ноцюйте в нас! А відки ви?»

Степан кватирку спорожнив,

Чим мав там, трохи закусив,

Коневі свому їсти дав,

Бисаги в коршмі поскладав,

Знов випив трохи та й почав

Розповідати, що ді він

Газда із тих а тих сторін

І що вже, їздячи два дни,

Біди питає між людьми.

Зачудувалися жиди:

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Як вам жиєся? - від усіх

Одно лиш чути та й одно:

Біда, та й годі! Вже давно

Роздумував я: що таке

У тих людей, чого їм тре?

Ось я між ними зріс також,

Як всі, працюю, кілько мож,

Плачу дачки, роблю, що тра,

А я не знаю, що біда,

Отсе в неділю я з людьми

Розговоривсь, кажу: «Що ви

Раз у раз ані се ні те

Про ту біду говорите?

Ануко ось, прошу я вас,