Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

«Мабуть, до останнього подиху я не прощу ординцям ні ясирів, ні отих зрад,— стверджувався він у душі і клявся собі.— Доки живу, буду на боці мого рідного поспольства! Де більшість, там і я мушу бути, і коли вже випаде вести козацтво чи поспольство, то не під стрілецький бердиш-топір отого царського скіпетра-берла...»

У святкові чи недільні дні, коли не їхав на Січ, Сірко сідав на коня і правував його до просторого великолузького шинку, а там припинав Велеса чи Шайтана до конов'язі, звично заходив до приміщення, всідався за тесовий стіл у кутку, і метка шинкарка-господиня, ледь забачивши його кремезну постать в надимленому до непрогляду приміщенні, руками байстрюків-хлопчаків ставила повні карафи, куманці чи михайлики з кухлем-гальбою, подавала йому подобротніші наїдки з плескачами, балабухами, коржами, калачами, вергунами або мамалигою, бабкою чи карасями в сметані, пампушками в перці й часникові, і він мовчки гостився, вбиваючи час...

Довго в спокої він цідив оте питво та думав у жалобі свою нескінченну думу, прислухаючись до гомону тамтешніх завсідників.

«...3 панами, кагу,— схиляючись і легко пристукуючи надпитим кухлем, басив до своїх молодших співзастільників сусіда,— нашому бгатові тгеба чинити те ж, що і з польськими чинили, бо інакше заведуть до ще гігшої неволі. Дуже вже уподобали, вважай, вони панство. Зі шкіги лізуть до нього!»

«Е-е-е, не кажи, Єфреме,— заперечував хтось із побратимів,— з ними нам тепер набагато легше справитись, коли отак люд спаявся. Недарма ж ховають вони ті „жалувані грамоти“ на маєстатності від свого брата чи й знищують їх. Не вони, а ми вершитимемо тепер долі чи при Хмелеві, чи й при інших. Нам би шляхту та недоляшків від себе повсюдно відлучити, як теля від вимені, а там час покаже, як діяти. Можна буде й до бояр приступити при нагоді разом із їхніми холопами та стрільцями. Їм, і тим, і тим, кажуть, не з медом живеться. На Дону та на всіх слобідських землях наші ж тепер черкаси і в сотнях, і в полках. Бував там оце, то надивився. У бояр та воєвод одно на умі, як би де правдами і неправдами хабара вирвати та загнуздати чорнопосошця. Ні сорому, ні совісті немає, а гонору, пихи — більше, аніж у шляхти. А на Москві, чував, одне розпутство, шельмування, плутні та шулерство суціль. Одні багаті, аж репаються, а другі бідні, гірше за наших жебраків та подорожніх. А соромітство таке у тамтешнього люду в звичаї, що не доведи Боже!..»

В розмову вклинюється, видно, обважніло повільний третій, і Сірко слухає, як він гортанно цідить слова: то, як мед, солодкі й липкі, то, як брага, хмільні й терпкі, то, мов полинний настій, гіркі й ядучі...

Постійно задимлені та закаджені, хоч і витерті та випрані, гуси-лебеді та казкові півні, що просвічуються Сіркові малівками зі стін корчми і рушників, при отій появі третього завсідника підлітають і відлітають у вирій, відриваючись і від стін корчми, і від рудих рушників на ній, а вже висмоктана ним, Сірком, із люльки тютюнова осідь-бага від отих патякань застільця сприймається на смак то як солод, то як брага, то як полин.

«...Всіляко компрометуючи,— чує Сірко,— вони будуть міняти гетьманів, як циган коней, поки їх престижна опінія в очах рідного поспольства і в очах сусідських дворів не втратить вартості та не дасть їм можності замінити гетьманування царствуванням...»

«...Там повсюди плазування, підлесся, раболіпство і прислужництво небачені й нечувані, купівля хабарем більша, як у ляхів, а тут людський страх у чоловіка перед згубленням і заживопохованням ріднизни зробилися бичем Божим, побратими,— знову бере ініціативу гортанний.— Вже ж стало втіхою, коли чоловікові поталанить бути похованим на своїй землі поряд із краянами та рідними, а вже коли йому ще й відспівають за упокій, закриють очі і віднесуть його у домовині на рідний цвинтар, то з'являється радість за покійника, що дочекався людського погребу і не запропастився для дітей, родичів, сусідів і односельців.

А чому, питається? Бо не живемо, а животіємо, як жебри в поневіряннях, в подорожних мандрах, в переселеннях-викітчинах, осідщинах, вспольщинах, у втечах від переслідувачів і поневолювачів, у битвах на випаленому, угарцьованому, уторованому рідному перехресті, у боротьбі уже не за волю народну, а лише за життя кожного під сонцем. Ясири ж знову, може чули, взяли бузувіри під Кам'янкою безборонно! Степ стогнав і голосив, кажуть, від горя! Порохнява аж до неба стояла,— мов підслухавши, повторює батькову Дмитрову вчорашню розповідь Сіркові.— А ще ж не кінець, бо ось-ось і літо скінчиться пожежами, ясирними нищеннями та викотами люду, оголюючи найпаче правобічний край...»

«Чувати, багато чільних старшин і митрополит Сильвестр та архімандрит Йосип, назвавши присягу глумлінням над церквою й вірою, відкололися від Хмеля,— обзивається знову Яхрем,— і не присягли боярам та цареві. Найперші між військових чільців та найстійкіші, кажуть, отой вінницький Богун-реєстровик та січовик Сірко. Обидва ніби характерники: ні спис, ні шабля, ані куля їх не бере. Богун тепер в Умані чи аж у Подольську стоїть сторожею на три шляхи, а Сірко тут, у Капулівці, від усіх віддалився, пересварившись із Хмелем, і в горі та смуті потерпає. Чувати, що бояри хочуть відібрати його маєток на Слобожанщині за неприсягу цареві. Он воно як!..»

«За гетьмановими універсалами маєтність та особиста недоторканність гарантуються, і бояри їх не порушать,— заперечує басовито-гортанно другий,— а Сірка, чував, маєтником і не назовеш, бо більше живе з своїм людом і вже з два десятки років у січах невпинно, як і Богун, шаблиться.»

«До Богуна в Кам'янець, чувати, гетьман Хмель відрядив Лаврінового брата — Карпа Капусту, то, вважай, надійного наглядця має полковник під боком...» — докинув хтось.

«Йому і коголь, і Потоцький, кагуть, гетьманську бугаву в зоготі пгопонують»,— додає уже підпилим голосом гугняво перший.

«Ні реєстровець Богун, ні січовик Сірко не з тих, хто