Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

«Об тім не говориться, Плате, бо в іншого пірнач чи бунчук більше за булаву важить, коли кебету та вдатність чоловік має»,— видно, затаїв слова промовець, примовкнувши.

«Я так мислю,— обзивається згодом Платон.— дерево може лише тоді рости, коли в нього є коріння, в нас те коріння є, і коли нас не знищили ні литвини, ні ляхи, то не винищать і москалі, хоч би й як захотіли!..»

Слухаючи такі розмови, Сірко не вперше доходить висновку, що для його народу від гетьманових дійств почалося щось нове, руйнівне і неспинне. Забуття рідних святинь, історичних дат, культурних, духовних та обрядових звичаїв, родинно-сімейних щирих співвідносин, суто поспольних зв'язків, задушевностей, гумору, достатку, прив'язаності до місця на землі, порядку, гараздів і згоди в сім'ї...

Тоді, вірячи сліпо мудрому з мудрих протоієрею Михаю Гунашевському, Сірко не розумів усього так, як тепер, коли оті біди стали особливо видимими і зробили застереги протоотця Михая пророчими. Впливали на його вислід і нарікальні скарги куми Явдохи Дзиковської та недавні кпини посланців-«присяжників» Кикіна і Косогова. Певності і запевнення, найпаче Кикіна, що приєднання «під царя-батюшки високу самодержну руку» є щастям, посланим чертогами Господніми, бо рука ота стане захистком єдиновірних від зазіхань сусідів-вовків, а старшинам і «озрілим в науцях» — станами і можністю ратно й богословно трудитися на «живот отчизни»,— розвіюються царськими та боярськими діями.

«Це ж зі мною говорили доброзичливі і співчутливі московити, коверкаючи мову, дотримання якої уже є, по-їхньому, забобоном. А що ж скажуть недоброзичливі, які не розуміють великого горя пригнобленого і недержавного народу? — роздумував він, згадуючи Гунашевського — „кошового над кошовими“.— Вередом вважають наше самоврядування, що ніби тільки шкодить царству, ховаючи збіглих і підбурюючи посошців до збуйств. Буде достеменно те, що писав у „Пересторозі“ запорозький екзарх... Як-то він там у Львові тепер?.. Що з ним?..»

На думку спливла і рідна Артемівка, Софія, діти, побратими, Дзиковський і Мерефа.

«Треба неодмінно, як радять батько й мати, податися аж до Черкаських Юрт і Хуторів та всіх черкасців при кумах Дзиковських, а потім уже навідатися і в Артемівку»,— вирішує кінцево, дивуючись, що раніш не додумався до цього.

За сусіднім столом вже не сперечалися, а, підперши голови руками, п'яно дрімали. Тютюновий дим стояв туманом і гойдався від біганини хлопчиків коло новоприбульців. Шинкарка сиділа за шинквасом і переставляла поставці. У відкриті навстіж двері корчми раптом з гамором увалилися юрбою скрипалі, сопілкарі, дримбарі, а їм услід козограй.

«Жити мирно можна лише мирним людинам із мирними, вільним — із вільними, незажерливим — із незажерливими»,— ніби вистрілюють в його тямку слова Гунашевського.

Досі розмірений, однотонний гомін криється гамором нетяг, що прийшли грою заробити гальбу пива, чи браги, або й келишок оковитої, щоб заглушити невтішні думання, болючі балачки-гутірки та суперечки. Уже бігає по корчмі хлопчина і збирає «гроша на музик» у череп'яну миску.

— У нас, поштиві, одна пелька й спільна жменя! — дияконовим голосом баритонить скрипаль до гурту.— Ми гульма гуляємо і тупцюємо до півночі, як гульвіси-бреуси, коли хтось оплатить гоститву,— знімає він із себе брусло-брус ляк вовняний, довгий, як підрясник, безрукавець і кладе на ос лона-лавицю.

заводить він басом, ніби освіжаючи Сірка улюбленою піснею. Корчемники підхоплюють її різноголоссям звідусіль і заливають поволі шинок співом-тугою так, що Сіркові невитерпно багнеться плакати...

— Хлопчино! — гукає він, обтяжіло зводячись чи то від випитого, чи від почутого та передуманого, впираючись п'ястуками в стіл.— Передай пані Горпині таляра і щедру дяку від мене,— велить служці і йде перевальцем, ніби тікаючи, з корчми.

— Добридень, пане полковнику Іване! — різко спинили розігнаних коней Гнат Турлюн і Лавро Гук, зустрівши Сірка, як той лиш від'їхав від корчми.— А ми вас шукаємо і в полі, і в Хуторах, і на Кутах, і біля заплав...

— Вам, бачте, полковника треба, а я рядович, тому й не знайшли... Щось стряслося? Хтось топиться, горить, вмирає, що коней так загнали? — рушив Сірко Велеса, з двох боків оточеного приїздцями.

— На Січі, пане отамане, справжнє ворохобство, вважайте, зчинилося,— заговорив сміливіший і старший Турлюн.— А започалося все із Бучок та інших островів. Там тепер зібралося повно нетяжних сіром, і не знають, що їм робити, бо кошовий і старшини на Січ не пускають, щадячи харч для втікачів-ясирників, а рядові козаки проти того, то й у Коші ось-ось загориться жакування.

— А я ж для чого знадобився старшинам? — поцікавився, припинивши Велеса та оглянувши приїздців, як уяснив собі становище Сірко.

— Вельми великий ясир ушкали знову взяли в Подоли за згодою самого круля в оплату боргу, то...— не знав Гнат, як не образити свого навчителя.— Женуть у Крим, як запевняють два втікачі-комонники, що схопили людолова за Кам'янцем і приправили нині до кошового. Ще й частину оплати везуть ханові. А правляться на переправу до Берислава повільно, бо переобтяжені. Пан отаман Семен Вергун пішов ще того тижня із охочекомонниками та своїм куренем у поміч донцям на турків, обидва Барабаші та Гомон відмовилися піти із січовиками на вируч, боячись, що бучківці пожакують Кіш, то козаки й окольні люди просять повести їх вас. Радили те нам Конограй та Мороз, одобрили Гомон та Барабаш зі Стягайлом. А послав нас курінний Іванець Брюх.

— Іванець?.. І Конограй та старшини? — перепитав Сірко, зрозумівши, що становище в Коші загрозливе. «Хочуть мене