Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

були досить популярні в місті і приносили стабільний дохід як самому Вікторові Сашку, так і членам банди Дмитрика Сірка, які залишилися з ним. Але виявилося, що останні були незадоволені своєю часткою. І з’ясувалося це відразу після того, як Дмитро Сірко виплив з небуття Латиноамериканської Ананасової Республіки і повідомив Віті Сашку про свій намір повернутися, сподіваючись одержати свої дев’ять мільйонів, а заодно і відсотки з них.

Перше, що зробив Віктор — зібрав своїх людей і став готуватися до зустрічі колишнього боса, яка за планом мала закінчитися убивством і таємним похованням останнього. Однак більшість членів банди захотіли повернути колишнього боса, бо вірили, що той поновить їм колишні доходи, і, як висловився один із них, вони «перестануть бути халдеями при шинках і займуться нарешті справжнім ділом».

Саме за рішенням своїх колишніх колег з банди Віктор Сашко продавав тепер свої казино, щоб виплатити хоч частину грошей Дмитрові Сірку, який мав повернутися і зайняти своє місце на троні.

Люди більш поінформовані говорили, що якщо все складеться успішно, то після цих продажів Віктор Сашко залишиться у виграші, тому що зможе продати за найпесимістичнішими прогнозами «Великий Синій Пароплав» за п’ять з половиною, «Голд Рівер Палац» — приблизно за три, а «Щасливий Причал» — десь мільйонів за два.

Щоб роздобути цю інформацію, ми витратили три наступні дні і купу грошей.

Але найбільше нас цікавило, у якому саме банку міста Віктор Сашко зберігає свій капітал. Щоб отримати ці дані, ми змушені були заплатити сто шістдесят тисяч. Банк називався «Банк Резервних Кредитів».

2

Оскільки Володимир Аренський поділив відібрані в нас гроші, це означало, що Віктор Сашко разом зі своїм «Великим Синім Пароплавом» мав віддати нам приблизно п’ятсот тисяч.

Треба було їх тільки забрати. Ми розпочали з невеликої баржі-причалу, переустаткованої ним під казино «Голд Рівер Палац».

Невеличке суденце поволі погойдувалося у темній воді з погаслими лампами і прожекторами. Як і всі казино Сашка, воно містилося на безлюдній набережній, де з будівель були тільки трамвайні зупинки та закрита в таку пізню годину станція метра. А тому ніхто не міг побачити того, як одягнені в усе чорне Мишко і його друзі бандити-рекетири зістрибнули з кам’яного парапету набережної на борт казино і зникли у темряві його палуб.

Я сидів у машині і спостерігав за ними, оскільки хлопці вирішили, що моє основне завдання — грати. До того ж, Гоша не хотів брати Яну, але я все-таки зумів наполягти на тому, щоб вона поїхала з нами.

Як на мене, їй варто було побачити це грандіозне видовище. Таке трапляється не щодня.

Знайшовши охоронців, двох сплячих на диванах курилки верхньої палуби сторожів, Гоша, Тоша і Мишко зв’язали їх і вивели на набережну. Після цього під командуванням спецназівця Мишка вони заклали під казино куплену в біженців вибухівку, і рівно через сім з половиною хвилин баржа казино вибухнула. Спершу повилітало скло з усіх її вікон й ілюмінаторів, потому з оглушливим гуркотом вона піднялася над водою, розчахнулася, а потім стулилася докупи, як дві половинки французького батона.

— А… — прошептала Яна.

Останній вибух був такої сили, що загорілися вікна спальних масивів на протилежному березі ріки.

— Здорово!

Іноді життя дарує нам миті, які неможливо забути.

З

Наступного ранку Тоша, який ходив за сигаретами, приніс кілька газет:

— Читайте.

— Щось цікаве? — запитав Мишко.

— Давно про мене не писали в газетах, — сказав через хвилину задоволений Гоша.

«ВИБУХ ЗНИЩИВ ОДНЕ З КРАЩИХ КАЗИНО МІСТА!!!» «Терористичний акт?» «НОВА ХВИЛЯ ВОЄН ЗА СФЕРИ ВПЛИВУ!!!» «Хто за цим стоїть?» «ЖЕРТВ МОГЛО БИ БУТИ ЗНАЧНО БІЛЬШЕ!!!»

Такими були заголовки.

Але крім фотографій затонулого казино, не було і слова правди. Я навіть не дочитав першу з цих статей:

— Цікаво, Сашко вже знає, що в нього стало на одне казино менше? — запитав я в Мишка.

— Мабуть.

— Тоді подзвонімо йому.

І я подзвонив. Секретарки довго передавали одна одній трубку, потому її взяли охоронці:

— Мені що, підірвати другу вашу баржу, щоб Сашко мене вислухав? — урвався мій терпець.

— Слухаю, — враз почувся невдоволений голос Сашка.

— Привіт, — мовив я, — спробуєш угадати, хто це?

— Ні, — відказав він.

— Тоді підкажу: я той, хто обіграв твоє казино і в кого ти забрав гроші в «Золотому Драконі». Згадав?

— Авжеж, — сказав він, і я зрозумів, що йому вже повідомили про те, що ми повернулися в місто. — То це ти підірвав?

— А тобі що, не сподобалося?

— Я знайду тебе, — заскреготів зубами Сашко.

— Знайдеш, — мовив я, — я навіть скажу де. Завтра о дванадцятій дня на Парковій Площі. Не спізнюйся. І прихопи із собою п’ятсот тисяч євро.

— Що? — запитав Сашко.

— П’ятсот тисяч, байдуже в яких купюрах. І постарайся не робити дурниць, інакше в ріці Нашого Міста стане на один «Титанік» більше.

Розділ 59
«Теплі зустрічі на площах»

Грошей Сашко не приніс, зате привіз із собою десяток стрільців. Шість їхніх машин оточили площу приблизно об одинадцятій п’ятнадцять. За десять дванадцята на площі з’явилася машина самого власника «Синього Пароплава» Віктора Сашка.

Його люди повідкривали дверцята своїх машин, готові ловити кожного, хто підійде до їхнього розжалуваного командира.