Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Майже сорок хвилин він простояв посередині площі, але, так нікого й не дочекавшись, сів у свій автомобіль і поїхав. Ми ж попивали каву в невеликому, розташованому поруч вуличному кафе і спостерігати в бінокль.

— Поїхали, — сказав нарешті Гоша.

— Ну і нам треба збиратися.

Ми повернулися додому, і я одразу ж подзвонив на мобільник Сашкові:

— Чого не прийшов? — запитав він.

— Зайнятий був, — сказав я.

— Чим? — запитав мене власник «Синього Пароплава».

— Вивчав плани другого з твоїх траулерів — «Щасливої Пристані».

— Ти не зробиш цього, — сказав Сашко.

— Зроблю, — сказав я. — Причому через кілька днів. Чи хочеш поторгуватися?

— Гаразд, — сказав Віктор Сашко, — завтра я привезу гроші.

— Я дуже сподіваюся, — мовив я.

— Називай адресу.

Рівно за двадцять хвилин до дванадцятої години наступного дня Мишко і Тоша, які сиділи в машині під «Банком Резервних Кредитів», подзвонили нам з Гошею:

— Грошей він знову не взяв.

Я поклав трубку і вирішив не йти на зустріч із Віктором Сашком, який чекав на мене посеред площі Фортечної Вежі, хоч цього разу з ним були не тільки його люди, але і з півтора десятка переодягнених у цивільне ментів.

Наступної ночі пан Сашко отримав ще одне попередження.

Пароплав «Щаслива Пристань» стояв поблизу набережної, біля підніжжя пагорбів, що поросли старезними деревами. Сашко виставив охорону на верхніх палубах десь по вісім автоматників, але він не зміг перекрити стежку, що спускалася з пагорбів прямо до «Щасливої Пристані». Мишко і Тоша скористалися цим.

Вони купили стареньку ниву, піднялися на ній уверх по стежині, а потому зіштовхнули машину. Авто спершу поволі, а потім усе швидше й швидше котилося вниз.

Кілька автоматників розпочали стрільбу, але це не зупинило машину, вона пробила плетені поручні, жерстяні стіни казино і впала на підлогу ресторанного залу, збиваючи столи і поставлені на них стільці.

— У машині могла бути наша вибухівка, — я подзвонив Сашкові, якому вже про все розповіли. — Уявляєш, що було б?

— НАСТУПНОГО разу… — почав він.

— НАСТУПНОГО разу ми придумаємо щось інше, — сказав я, — але гратимемо по-дорослому.

Він якийсь час помовчав, а потім сказав:

— Добре, — з його тону я зрозумів, що тепер ми отримаємо свої гроші.

Ми знали, що Сашка залякати неможливо. Такі люди, як він, не знають, що таке страх.

— Усе. Досить. Настав час, — він і злякається.

А налякати його, підірвавши казино, було нереально.

Ми це знали.

— Я сам уб’ю їх, — сказав Віктор Сашко підлеглим, коли ті поклали перед ним аркуш паперу з калькуляцією збитку, завданого «Щасливій Пристані».

І цього разу Віктор Сашко подумав, що його люди дбають не про нього, а про гроші Дмитра. І знову сказав собі: «Нічого, хай він тільки приїде, кілер завжди знайдеться. А потому всі мої хлопці знову повернуться до мене».

Восьмеро чоловіків, включаючи самого Віктора, сиділи за столом перетвореного на штаб офісу і розглядали карту Юріївської площі, тієї самої, яку ми вибрали для наступної зустрічі.

— Зробимо так. Тут є ресторан, у ньому ми посадимо трьох. У під’їздах — по периметру площі — ще чоловік двадцять. У підворіттях і на тротуарі, а також на бічних вулицях, поставимо по дві машини. За сигналом вони перекриють рух. А на дахах, на кожній із усіх чотирьох сторін, розставимо снайперів.

Маленька Яна сиділа в одному з великих і м’яких крісел банку і чекала, коли надійде підтвердження того, що в одному з німецьких банків відкрито рахунок на її ім’я і туди переведено всі десять тисяч, які ми дали їй для здійснення нашої операції.

Тому, коли Сашко прийшов до «Банку Резервних Кредитів» забрати гроші, які мав віддати нам, Яна засунула руку в сумочку і набрала на слухавці мій номер. Набрала, порахувала до трьох і відключилася. Я передзвонив їй.

— Здрастуй, моя люба.

— Привіт.

— З’явився наш друг?

— Здається.

— Він помітив тебе?

— Озирався кілька разів.

— Яку суму він замовив?

— Усю, що нам потрібна.

— Прекрасно, — сказав я. — До зустрічі.

Тієї ж миті Віктор Сашко відійшов від банківської стійки, наблизився до Яни і сів у сусіднє крісло. При цьому він так пильно дивився на неї, що їй не залишалося нічого іншого, як посміхнутися йому.

Вони сиділи так хвилин двадцять, поки клерк не приніс підраховані і складені в пачки півмільйона і не покликав Сашка до себе.

— Розпишіться, — мовив він.

І Сашко поставив свій підпис.

Після цього склав свої гроші і, востаннє глянувши на Яну, якій саме принесли каву і кілька журналів, вийшов на вулицю.

Як тільки він ступив на тротуар, Мишко і Тоша опинилися біля нього і приставили з обох боків пістолети:

— Без вибриків.

Гоша відчинив дверцята машини Сашка і приставив пістолет до голови його водія — єдиного, хто поїхав із власником «Великого Синього Пароплава» у банк.