Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Вуха, — потицяв пальцями в обидва вуха. — Снаряд поруч вибухнув. Нічого не чую. Вже вибачте, ваша благородь.

— Не чуєш? — перепитав він. Я винувато дивився на нього. — Що, зовсім?

Я зітнув плечима, мовляв, із превеликою радістю б, але нічого не чую.

— Ну як же так, Ваню? — закрутив головою Мельников. А потім зненацька закричав що є сили:

— Струнко!

Я радісно підхопився у ліжку.

— Почув, ваша благородь, почув! Струнко! — закричав я, хитнувся на ліжку, почав падати просто на Мельникова, завалив його, гепнулися разом. — Вибачте, ваша благородь, вибачте! У голові паморочиться! Снаряд поруч вибухнув, під ногами майже! Вибачте!

Ми удвох підвелися, Мельников виглядав збентеженим.

— Як же я радий вас бачити, пане штабс-капітане! — запевнив я гучно.

— Я вже капітан, Ваню, — гордо посміхнувся Мельников. Я дивився на нього закоханими очима. — Капітан я вже, капітан! — закричав він мені на вухо.

— Капітан? Вітаю, ваша благородь! — закивав я.

Він подивився на мене.

— Як же з тобою, глухарем таким, бути? — спитав він сам у себе. — Добре, я зараз. Почекай мене! — прокричав він.

— Так точно, ваша благородь!

Мельников пішов, а я скривився, бо не розумів, які хоч у охоронного відділення до мене справи. Невдовзі капітан повернувся. Я помітив, що багаторічне служіння спиртоузу не дуже добре вплинуло на вигляд Мельникова. Щоки його обвисли, вкрилися червоними прожилками, ніс набряк картоплею, очі запливли, волосся відступило, давши місце під дві величенькі залисини. Виглядав він років на п’ятдесят, як не більше, та ще й руки тремтіли. У цих руках Мельников тримав два аркуші паперу і хімічний олівець.

— Я тобі писатиму, Ваню, щоб не кричати, — сказав Мельников і тут-таки написав те саме. Показав мені аркуш, я кивнув. — Справа в тому, що невдовзі тебе чекає дуже важлива зустріч. — Їх благородь говорили і водночас писали. — З тобою хоче поговорити мій начальник із Київського охоронного відділення, де я знову тепер служу. Я не знаю про тему бесіди, але так розумію, що тобі щось запропонують. І я дуже радив би тобі погодитися на пропозицію. Зрозумів?

Я кивнув.

— А що за пропозиція?

— Я знаю лише, що тебе хочуть повернути на службу, — сказав Мельников. Я зітнув плечима і показав на вуха.

— На службу? Але я ж у відставці! — здивувався я.

— Був у відставці. А зараз ти мобілізований до армії. Ну й командуванню видніше, де і як тебе використовувати. — написав Мельников.

— Так точно! — погодився я і подумав, що коли охранка спробує забрати мене у контррозвідки, то в них виникне конфлікт. І поки вони буцатимуться між собою, я зможу якось маневрувати.

— Ваню, я викликався з тобою поговорити не тому, що хочу вислужитися. — Мельников зробився серйозним, у нього не тільки голос затремтів, але й почерк почав розсипатися, перетворюватися на набір п’яних літер, які то лізли одна на одну, то розлізалися, наче гнилий помідор. А в Мельникова ж був колись красивий почерк. — Я не знаю, в які ігри ти встрянув. Але я знаю, все дуже серйозно. Погоджуйся. Інакше тебе вважатимуть ворогом держави, а зараз же воєнний час...

— Так точно, ваша благородь. А хто тепер ваш начальник?

— Генерал-майор Кузнєцов Віктор Спиридонович. Людина, з якою краще не жартувати. Ні, не так! Ось так: людина, з якою КРАЩЕ НЕ ЖАРТУВАТИ!!!!

— Так точно, ваша благородь!

Мельников подивився на годинник.

— Зараз уже має бути. Біжу зустрічати, — сказав і написав він, після чого побіг із палати.

Він дуже хвилювався. Хвилин за десять почулось торохтіння двигуна. Я визирнув у вікно. До чорного ходу шпиталю під’їхало авто. Мельников кинувся відчиняти двері, наче швейцар при готелі. Вклонявся і щось швидко доповідав невисокому сивочолому чоловіку у цивільному, який вийшов з машини. Вони пішли до шпиталю. Я влігся на ліжко. Цікаво, Мельников і далі писатиме?

Але до палати зайшов сам генерал Кузнєцов. Присів на стіл.

— Доброго дня, Іване Карповичу. Капітан Мельников повідомив мені про складності зі слухом, які у вас виникли. Але думаю, що мене ви почуєте. — Він говорив тихо і впевнено. — У вашому стані краще почути те, що я скажу. Бо стан ваш поганий. Колеги з контррозвідки налаштовані щодо вас дуже вороже. Вони бачать вас якщо не на ешафоті, то на передовій. Мені довелося докласти чимало зусиль, аби переконати їх, що героїчна смерть в атаці — не найкраще застосування для одного з найпопулярніших літераторів імперії. Я зміг умовити колег дати вам шанс. Звісно, ви можете і далі клеїти дурня, прикидатися глухим та недорікуватим. Але мушу вам нагадати, що у вас залишився хутір і, так розумію, дорогі вам люди на ньому. Отже, я думаю, що саме хутір із його мешканцями стане доброю запорукою того, що ви почнете знову чути і виконаєте наше завдання. Так, Іване Карповичу?

Невеличкий, сухий, сивий, впевнений. Я відчув до нього ненависть. Бо це було порушенням правил. Нехай вони били по мені, я якось міг упоратися, але тепер вони зачепили дівчат. Так не можна було. Мені схотілося його знищити. Але я не міг.

— Не чую відповіді, Іване Карповичу.

Він спокійно дивився на мене. І в цьому спокої була не самовпевненість дурня, який не уявляє, що зараз я можу підхопитися і просто зламати йому шию! Ні, в нього була впевненість рибалки, який уже підсік рибу, витягнув на берег і наближається, щоб узяти її, зламати хребет і кинути в кошик.

— Слухаю вас, — сказав я.

— Ось так краще. — Він не посміхнувся, не тріумфував, він знав, до чого вів, домігся цього і пішов далі. — Іване Карповичу, завтра ви відбудете до Львова. Як вам відомо, під час великого наступу Південно-Західного фронту ми захопили, точніше звільнили від австріяків великі території Галичини. Там багато жидів та поляків — народів підозрілих і схильних вороже ставитися до Російської імперії. Але більшість населення становлять малороси, щоправда пошкоджені уніатством. Наше завдання — допомогти їм вилікуватися від хвороб австрійської неволі і знову стати руськими людьми.

— Вибачте, але я тут для чого?