Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Сидів у палаті, хіба що до туалету ходив, але у супроводі двох солдат. Бобров прийшов мене провідати, так сміявся.

— Ви, Іване Карповичу, наче вінценосна особа. З охороною.

— Так, Миколо Миколайовичу. Навіть до вітру ходжу в супроводі.

— А мене в унтер-офіцера збираються справити.

— Що ж, вітаю.

— Оце з вами побалакаю — і на передову.

— А я думаю, чого це ви такі радісні.

— Та аж душа співає, Іване Карповичу. Я ж у вас вичитав, що шукати треба людині таку справу, при якій душа співає. Для вас це розслідування, а для мене війна. Як подумаю, що вже увечері буду на передовій, то аж паморочиться солодко!

— Кожному своє. А мені ось тут на ліжку добре.

— Іване Карповичу, а чому вами так контррозвідка цікавиться? — несподівано спитав Бобров.

— Ну, мабуть, через те, що думали, наче здався я. А що?

— Та от мав бесіду на дві години з офіцерами контррозвідки.

— Полковником і капітаном?

— З ними. Все допитувалися, чи не намагалися ви здатися, чи не відлучалися на довгий час, чи не мали контактів із німцями. Що за питання такі дурні?

— Підозрюють мене у контррозвідці. Спочатку клеїли, що я мазепинець, тобто малоросійський сепаратист на утриманні австро-угорського генштабу. Тепер я нібито вже німцям служу. Доказів у них жодних немає і не може бути, але торочать одне й те ж. Думаю, що це зі столиці іде, де є в мене впливові вороги.

— Так государиня вас же вітає телеграмами!

— Ну, завдяки телеграмам тим я перед вами, живий та більш-менш здоровий. Але не довіряють мені, охорону поставили.

— Іване Карповичу, та це ж дурниці. Якби хотіли ви німцю здатися, то сто разів би здалися!

— Дурниці. Тільки якщо вигідно, людина за будь-яку дурницю схопиться. А що там зі Свенцицьким? Його про мене теж розпитували.

— Бідолашний поручник від бесід із контррозвідкою до нервового зриву дійшов. Істерика в нього трапилася. То відправили його до санаторію в Одесу, здоров’я підправити.

— Бачите, яка небезпечна я людина, Миколо Миколайовичу.

Посміхнувся Бобров. Ще трохи поговорили, і пішов. У палаті майже безвихідно провів я три дні. Кілька разів приходив Ілля Благово, солдати його не пускали, аж поки не здогадався їм тютюном допомогти. Тоді пустили. По Іллі було помітно, що вже не такий він переляканий.

— Трохи заспокоївся я, бо ж сам Іван Карпович Підіпригора зі мною! — пояснив Благово.

— Та бачите, не дуже-то я вам допоможу, бо з палати не виходжу.

— Нічого, ви ж найкращий сищик імперії, ви й звідси все побачите. Тим більше, що охорону шпиталю теж посилили. Тепер чужий так просто не пройде! Нічого по моїй справі не надумали?

— Поки що ні. А ото ви казали про професора Лавессі і суперечку, яка між вами виникла...

— Іване Карповичу, в цей бік можете і не дивитися! Професор Лавессі — вчений світового рівня, справжній лицар науки. Так, характер у нього складний, він не приймає заперечень і має дуже дивні погляди на медичну етику, чому я і припинив з ним працювати. Але Лавессі — великий талант, розумник, яких мало, і його дослідження мозку — перша лінія сучасної науки. І саме наука його хвилює, а не помста якомусь студентику. Навіть смішно подумати, щоб він витрачав свій час на такі дурниці!

— Ну, вам, Ілля, видніше. Просто у вас же була суперечка...

— Ні, ні, то наука, а тут якийсь кримінал. Нічого спільного тут бути не може, запевняю вас.

— Що ж, довіряюся вашій впевненості.

Ми ще побалакали, він пішов. А наступного дня я почув постріли. Чотири, один за одним, і крики, метушня в коридорі. Я вибіг, перелякані солдати спробували мене не пустити, але я просто відштовхнув їх. Здогадувався, що відбулося. Дзвін розбитого скла.

— Он він! Стріляйте! — закричав хтось.

— Не стріляти! — завалував я, коли пролунали постріли.

Добіг до вибитого вікна і побачив на землі поранену людину. Поки добіг, він уже був мертвий. У руці стискав револьвер велодог. Чоловік років тридцяти, у солдатській формі. Потім з’ясувалося, що він прийшов до шпиталю зі скривавленою рукою, замотаною в шинель. Збрехав, що рука попала під гарматне колесо. Його пропустили, не перевіривши документів. Бо ж поранений. Розмовляв російською, розмовляв добре, по-мужицькому. Щось схоже на новгородську говірку. До нього прийшов Благово, який саме чергував. Поранений скинув з руки шинель, під нею виявився револьвер. Розстріляв зауряд-лікаря впритул, після чого спробував утекти. Висадив вікно, побіг, але його вбили солдати з охорони. Звісно, що жодних документів. На одязі всі етикетки відірвані. Не місцевий. Я уважно обдивився вбивцю. Судячи з рук — робітник. Курив — тхнуло тютюном. Руку сильно порізав, щоб кров текла. Навіть не намагався здатися, побіг, хоча бачив же солдатів навколо шпиталю. Все як розповідав покійний Ілля. Я ще раз обдивився тіло. Але нічого не помітив, хіба що великий шрам на потилиці. Та що він міг пояснити, той шрам?

Між тим, убивцю зарахували до німецьких шпигунів. Мовляв, проник до шпиталю, щоб убити мене, але помилився і застрелив бідолашного зауряд-лікаря. На те, що я був удвічі старший за Іллю і зовсім не схожий, уваги не звернули. Версія видалася зручною, її трималися. Про мій дивовижний порятунок балакали всі, а Іллю поклали у труну і відправили до батьків у Рязань. Я прийшов попрощатися з ним, попросив пробачення за те, що не зміг допомогти. Вирішив зайнятися цією справою серйозно, тим більше часу в шпиталі було багато. Та сталося все зовсім інакше.

Львів викликає

— Я — капітан Мельников, охоронне відділення! — почувся крик.

— Не дозволено пускати, не дозволено! — бубоніли солдати.

— Наказ зі Ставки Верховного головнокомандувача!

Нарешті двері відчинилися, і до палати зайшов чоловік у цивільному.

— Добрий день, Іване Карповичу, — сказав він знайомим мені голосом і усміхнувся. Тільки після цього я пізнав у гості мого колишнього начальника у Київському охоронному відділенні — штабс-капітана Мельникова.

— Ваша благородь! — Я заходився підводитися.

— Лежи-лежи, Ваню, не турбуйся, — запевнив мене Мельников і