Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— Повертаємося додому, — спокійно промовив він, простягаючи мені руку, як і чотири місяці тому. Його слова не просто заспокоїли. Вони були як маяк у штормі, вказуючи шлях до дому.

Не було й секунди вагань. Я підбігла до нього й міцно стиснула його теплу долоню. Коли нас закрутило у вирі магії, я ще раз озирнулася на нічне місто, що залишалося позаду. Але серце більше не боліло.

Як тільки я вдихнула свіже повітря Аларії, наповнене ароматами квітів і трав, мої сльози одразу висохли. Я стояла поруч із Кассандром, і світ знову здався мені цілісним.

— З поверненням додому, Корделія — сказав він, і я вперше зрозуміла, що саме тут моє місце.

Кассандр

Я нарешті знайшов її. Дивно, що мені вдалося вловити її аромат серед задушливого смогу цього міста, серед важких синтетичних запахів, що заполонили повітря.

Корделія сиділа на подертій лаві, схиливши голову. Вона дивилася на світ, наче через вікно зачиненого будинку, відчуваючи кожну тріщину між мріями та реальністю. Сонце висвітлювало рудий блиск її волосся, але справжнє світло завжди горіло десь глибоко в її серці.

Теплі очі кольору найкращого бурштину були закриті, а по щоках текли сльози, які пахли морем. Але я відчував більше: п’янкий квітковий аромат пелюсток після дощу, що огортав дівчину, а ще м’ятну свіжість ії волосся і легкий пудровий відтінок її шкіри. Та крізь цю гармонію проривався запах лимонграсу й коричневого моху — гіркий аромат відчаю й безнадії. Мені хотілося розвіяти його одним помахом руки, ніби це могло забрати з собою її біль.

Я знав усе. Про те, як Джейден зраджував їй із Венді. Про те, як Амелія мовчала, підтримуючи їх обман. Я знав, як важко Корделії жити в її світі, як вона не знаходила спокою навіть у себе вдома з тіткою. Вона була самотня навіть серед друзів. І я вирішив: її час настав.

За ці місяці, що вона провела в Аларії, я позбувся сумнівів за своє рішення, яке прийняв двадцять років тому. Воно не давало мені спокою. Але тепер усе змінилося. Зараз мене наповнювала надія — нескінченна й жива. Я вірив, що зможу дати їй те, чого їй так бракувало. Те, що зробить її щасливою.

Корделія була, як дика рослина: її не можна було зламати, але вона тягнулася до світла, навіть через тріщини в бетоні. І вона ніколи не шукала порятунку, адже сама була порятунком для тих, хто цього навіть не розумів.