Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Частина 2
КОРДЕЛІЯ

Дім

Дім — це не просто місце, де ти живеш,

а простір, який віддзеркалює твою душу.

Я стояла в дворі й дивилася перед собою. Будинок Кассандра з першого погляду виглядав так, ніби зійшов зі сторінок казки чи старовинної легенди. Трьохповерховий, із темними дерев'яними балками, що створювали складний візерунок на фасаді, він ніби виростав із самого серця Аларії. Його стіни були вкриті виноградними лозами, які підіймалися вгору, обвиваючи вікна й балкони. Здавалося, що будинок дихає разом із природою.

Дах був канонічним — крутий і гостроверхий, із черепицею глибокого темно-зеленого кольору, яка переливалася на сонці. Маленькі вежі на кутах додавали будівлі загадковості, а на одному з дахових шпилів сидів залізний флюгер у вигляді ворона. Звідти відкривався вид на весь двір і вулицю Пряну.

Вікна, високі й вузькі, мали кольорові вітражі, які на світанку та заході сонця відкидали яскраві промені всередину дому. Біля входу були широкі дубові двері з різьбленням у формі квітів і трав, а поруч стояли два великі ліхтарі, які вночі світили теплим м’яким світлом.

Позаду будинку розташовувалася теплиця — невелика, але ідеально доглянута. Її скляний дах відбивав світанкове світло, а зсередини можна було побачити зелені рослини й кольорові квіти, що рясніли на полицях і підлозі.

На подвір’ї стояли старі садові лавки, розміщені під розлогими деревами. Їхні вигнуті металеві спинки були вкриті легким нальотом іржі, але виглядали дуже затишно. Уздовж стежки, що вела від воріт до входу, були висаджені кущі бузку й троянд, які зараз рясно цвіли, наповнюючи повітря солодким ароматом.

Будинок Кассандра виглядав не просто оселею. Він був відображенням його господаря — строгий, таємничий, але водночас живий і сповнений магії. Кожна його деталь говорила про роки догляду й любові до природи. Раніше мені здавалося, що цей будинок щось приховує, так само, як і його господар. Але зараз я відчуваю тепло, яким наповнений кожен куточок.

Ми стояли у дворі, мовчки дивлячись на будинок. Сонце тільки почало підійматися над горизонтом, і небо над Аларією загравало ніжними рожевими та золотистими відтінками, ніби хтось розмалював його тонкими пензлями.

— Ти знаєш, — почав Кассандр, зосереджено дивлячись на будинок, — я бачив, як тобі було погано в світі смертних.

Його слова були несподіваними, і я повернула голову до нього. Від його голосу в грудях заворушилася якась незрозуміла важкість.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я, хоча вже відчувала, що почую далі.

— Я бачив, як твій хлопець зраджував тобі. Бачив це не раз. Бачив, як твоя тітка ніколи не любила тебе, лише відчувала тягар.

Його слова були прямими, без тіні жалю чи осуду, і саме це зробило їх такими болючими. Усе, що я так довго ховала глибоко в собі, тепер раптово випливло на поверхню.

— Я… — почала я, але мій голос зірвався. То Кассандр стежив за мною.

— Я бачив, як тобі було важко там, у світі смертних, — продовжив він. — І я не зміг залишити це без уваги.

— Тому ти вирішив забрати мене? — кинула я, трохи сердито, хоч у глибині душі розуміла, що він мав рацію.

— Якщо б я бачив тебе там щасливою, то навряд би це зробив, — відповів він тихо. — Але ти не була щасливою, Корделія. І це не змінювалося.

Я відчула, як у моїх очах навертаються сльози. Але це були не ті сльози, які легко сховати чи виправдати. Це були сльози того, хто раптом усвідомлює, наскільки багато болю зберігав у собі.

— Але я не збираюся змушувати тебе працювати у мене завжди, — додав він, повернувши до мене обличчя. — Як тільки ти освоїшся і відчуєш, що готова, то можеш іти, куди забажаєш.

— Це правда? — здивовано запитала я, намагаючись зрозуміти, чи не жартує він.

— Так. Але я буду радий, якщо колись ти відчуєш цей дім своїм, — спокійно продовжив Кассандр, і в його голосі була якась тепла нотка.

Я перевела погляд на будинок. Червона горлиця, яка завжди приносила газету по понеділках, прилетіла і сіла на лавку біля теплиці. Її яскраве пір’я виділялося у м’якому сонячному світлі. Ця маленька деталь, така знайома й затишна, змусила моє серце затремтіти від теплого щему.

— Я вже відчуваю цей дім своїм, — сказала я нарешті, повертаючись до Кассандра. — Але не думай, що від цього я стану покірнішою.

Він усміхнувся — ледь помітно, але ця усмішка була справжньою.

— Я й не сподіваюся на це, — відповів він. — Без твоєї впертості ти була б не ти, Корделія.

Ми знову замовкли. Я відчувала, що він хоче сказати ще щось важливе, і чекала.

— Все не те, чим здається, — нарешті промовив він. — Інколи те, в чому ти бачиш найбільше зло, — є твоїм порятунком.

Його слова викликали в мені змішані почуття. Але я не встигла їх обдумати.

— Ти кажеш, що якби бачив мене щасливою, то не забрав би в Аларію. Але ж це не так, — я врешті порушила мовчання. — Хіба ти не повинен був забрати мене, щоб я могла відпрацювати свій борг?