Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Ми мовчки дивилися один на одного, поки раптом не підбігла дівчина і кинулася Джейдену на шию.

— Хто там, любий?

Моє серце завмерло, коли я впізнала її.

— Венді? — прошепотіла я, не вірячи власним очам.

Два обличчя застигли. Венді стояла босоніж у довгій футболці Джейдена, яка була їй майже по коліна. Її чорне волосся було недбало зібране в пучок, а обличчя, яке раніше завжди виглядало безтурботним, зараз відображало щось схоже на занепокоєння.

Я хотіла сказати стільки всього. Столько слів крутилося у моїй голові, але жодне не могло знайти виходу.

Спогади про Венді нахлинули, як хвиля: її постійні розмови про залицяльників, її раптові скасування наших зустрічей через «важливі справи». І зараз я зрозуміла, що ці «важливі справи» були побаченнями з Джейденом.

— Корі? — нарешті вимовила вона, в її голосі прозвучало здивування, але й трохи сорому. — Де ти була?

— Я… Я… — намагалася я щось сказати, але всередині розривалася буря. Зрада людей, яких я вважала найближчими, била в саме серце.

— Ти зникла, й нічого не сказала, — Джейден говорив тихо, наче виправдовувався. — Ти зникла.

— Мене викрали, — нарешті сказала я, стискаючи кулаки, щоб стримати себе. — Я не зникала добровільно.

— Що? Викрали? Хто? — Венді вдавала турботу, але я відчула, як від неї виходив запах деревної смоли. Вона брехала.

— Це неважливо, — відповіла я, дивлячись прямо в її очі. — То ви… ви разом?

— Ти зникла, Корі, — тихо сказав Джейден, і його очі опустилися.

— То як довго ви разом? — я змусила себе посміхнутися, хоча серце калатало від болю.

Друзі переглянулися.

— Не довго, — кинула Венді різко, намагаючись зобразити байдужість. — Ти ж знаєш, я ні з ким довго не зустрічаюся.

Вона спробувала посміхнутися, але я відчула її байдужість.

— Ти зраджував мені ще тоді, коли ми були разом, так? — я подивилася на Джейдена з люттю, але він відвів очі.

— Корі, послухай…

— А ти, — я різко повернулася до Венді. — Ти ж була моєю найкращою подругою. Як ти могла?

— Не звинувачуй тільки мене. Так сталося, ясно? — сказала вона, намагаючись захиститися. — Амелія, до речі, знала про нас із Джейденом. На неї теж наїжджатимеш?

Ці слова боляче вдарили мене. Амелія була мені як сестра.

— Амелія б мені розповіла… — прошепотіла я, відчуваючи, як підкошуються ноги.

— Амелія пообіцяла, що не скаже, — відповіла Венді. — Слухай, Корі. Ти з’явилася так неочікувано, давай поговоримо іншим разом.

Я не змогла відповісти. Розвернулася й пішла геть, ледве стримуючи сльози.

Не знаю, скільки часу я блукала. Вулиці міста здавалися знайомими, але я помічала деталі, яких раніше не бачила. Минаючи книжковий магазин, я відчула запах старих сторінок, змішаний із ароматом кави з сусідньої кав’ярні. Біля входу сиділи люди, їхні обличчя були спокійними, а руки тримали чашки з гарячим напоєм. Я зупинилася на мить, вдихнула цей запах, і відчула, як він змішується з легким гірким ароматом сигаретного диму, який доносився від перехожого.

Далі я проходила повз парк. Трава, нещодавно підстрижена, пахла свіжістю, а осінній вітер приносив із собою аромат прілого листя. Поруч на лавці сиділа літня пара, тримаючись за руки, а діти гралися на майданчику, сміючись і кричачи. Я намагалася зосередитися на їхніх безтурботних голосах, але в голові звучала пустка.

Нарешті я зупинилася на площі біля кінотеатру. Коло входу розвішали постери нових фільмів, а червона вивіска з назвою закладу світилася м’яким неоном. Захід сонця розливався по небу, змішуючи помаранчеві, рожеві та блакитні відтінки. Світло падало на асфальт, підкреслюючи його нерівності та дрібні тріщини.

Я сіла на лавочку, що стояла трохи осторонь від галасу, і втупилася в землю. У повітрі пахло смаженими каштанами з візка неподалік, змішаними з легким бензиновим запахом від машин, які проїжджали площею.

У голові крутилася одна й та сама думка: що робити далі? Починати все з початку? Знову шукати роботу, витрачати сили на дві зміни, поки мої дні й роки просто проходять повз?

Я так хотіла знайти місце, яке могла б назвати домом.

Незабаром світло сутінків потьмяніло, і місто занурилося в легкий серпанок. Ліхтарі засвітилися жовтуватим світлом, кидаючи довгі тіні на асфальт. Площу наповнювали звуки: дзвінкий сміх компанії підлітків, гул автомобілів, шелест дерев.

Я не знаю, скільки часу так просиділа, дивлячись на землю, поки по моїх щоках не потекли сльози. Гіркі й гарячі.

Ніхто в цьому світі не потребував мене.

— Корделія, — пролунав поруч знайомий голос, тихий і рівний.

Я здригнулася і підняла голову. Побачивши його в темряві ночі, я заридала сильніше, але на цей раз — від полегшення.

Зілля не подіяло. Він не забув мене.

Кассандр стояв у своєму темному одязі, його темне волосся злегка розвівав вітер. Чорно-сині очі дивилися прямо на мене, у них було щось спокійне й тепле, наче вдома. Він пахнув бергамотом і корицею, але цього разу я відчула ще й легкі нотки лаванди, що заспокоювала й огортала, як ковдра.