Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Ніколас усміхнувся.

– Не тільки геній, а й везунчик! – гмикнув він.

– Везунчик?.. – задумливо перепитав Ілберт Смартіс. Після чого заперечливо замотав головою. – Ні, це не було везінням. Принаймні, якби я був на його місці, я точно б не вважав подібний побічний ефект везінням. Навпаки, я вважав би його непередбаченою, вкрай неприємною… перешкодою!

– Перешкодою?!! – здивованим хором вигукнули Вівіан, Сіллі та Ніколас.

– Нічого собі перешкода! – пирхнув Ніколас.

– От-от! – Підтримав його Сіллі. – Нічого собі перешкода!

– Це виноград! – абсолютно щиро констатувала Вівіан. – На шефа впливає виноград!

– Це досвід та знання, – з усмішкою заперечив шеф. – На шефа впливають досвід та знання. Щоразу, коли частинки душ і магії атакували ваш мозок, – багатозначно подивився він на Ніколаса, – ви повинні були провалюватися не в несвідомість, а у вир настільки нестерпних болю та страждань, які б за кілька місяців! НЕ РОКІВ, а саме МІСЯЦІВ, – підкреслив він тоном й багатозначним поглядом, – мали б порвати вашу душу на частини! Розрахунок був на те, щоб ви збожеволіли, Ваша Високосвітлість! Принаймні мій розрахунок був би саме на це! Навіщо ускладнювати собі роботу, йдучи довгим шляхом, якщо короткий, з якого кута зору на нього не подивися, набагато ефективніший? Не знаю, що змушувало ваш мозок відключатися щоразу, коли ви піддавалися магічно-психічній атаці… Хоча, чому не знаю, – відразу заперечив він сам собі, – ви один із найсильніших, якщо не найсильніший, менталіст в Імперії. Найімовірніше, ваш ментальний дар таким чином захищав вас від психічної атаки. Розпізнавав загрозу і перш ніж психічна атака встигала завдати вашому ментальному захисту непоправної шкоди, вирубував вас. Просто та ефективно, – змахнувши руками, ніби диригував оркестром, закінчив головний дізнавач і вклонився.

Проте, всупереч його очікуванням, оплесків не сталося. Усі три його слухачі усе ще переварювали почуте і тому мовчали.

Невдячні! Він так старався. Не просто пояснив, а таки розжував і в рот поклав. А вони… Головний дізнавач навіть образився. Але знаку не подав.

– Логічно, – через якийсь час першим видав свій висновок Сіллі, не втративши слави генія. – Ваша версія розвитку подій пояснює все. І те, чому вбивства завжди збігалися з періодами безпам’ятства, злочинець намагався не кийком, то дрючком переконати Його Високосвітлість у його винності. І те, чому Його Високосвітлість, маючи настільки сильний ментальний захист і, навпаки, не маючи жодного прямого доказу проти себе, не тільки майже повірив у свою провину і в те, що божеволіє, а й навіть подумував про самогубство. Єдине... – Сіллі зам’явся.

– Говори вже, раз почав, – з усмішкою підбадьорив його Ілберт Смартіс.

– Я просто подумав, що, якщо брат Його Високосвітлості хотів довести його до безумства, то мала бути найперша спроба, яку ви, – він подивився на Ніколаса, – не могли не запам’ятати. Ваш ментальний захист ще не був до неї готовий, і ви…

Ніколас заплющив очі та, похитавши головою, підняв руку з виставленим вказівним пальцем, закликаючи його замовкнути.

– Я пам’ятаю цей раз. Мене накрило в день смерті моєї матері. Вона тяжко перенесла смерть батька. До того ж у неї завжди було слабке серце. Поки я не став Високим лордом, я практично весь свій час проводив із нею. Якби я міг, я і далі проводив би з нею весь свій час, але ставши Високим лордом, я більше не належав собі. Можливо, якби я не був хлопчиськом, я зміг би наполягти на своєму і продовжив би супроводжувати маму хоча б у цю оранжерею, але мені було тринадцять років... Брати від мене відмовилися, і прадід був єдиним, кому до мене була хоч якась справа. Тому я покірно підкорився йому і Раді. Навчався керувати королівством та військами. Заробляв авторитет та повагу. Мама померла тут, у цій оранжереї... Вона була одна... Вона завжди працювала в цій оранжереї сама. І тому, коли їй стало погано, не було кому покликати на допомогу. До того ж часу, коли я захвилювався і знайшов її…

Того ж вечора мене й накрило. Я тоді подумав, що божевільне, всепоглинуще, що рве на частини душу й тіло почуття провини та короткочасна втрата пам’яті викликані втратою найріднішої мені людини. Тепер же я розумію, що… – він недоговорив, обхопив долонями обличчя та судомно зітхнув.

– Г-м-м-м… – задумливо промимрив Ілберт Смартіс. – Отже, починав він тут.

– Виходить, недаремно шукали, – закінчив його думку Сіллі.

– Ніко, він міг просто скористатися ситуацією, – зрозумівши, чому у коханого перехопило подих і чому він так зблід, припустила Вівіан.

– Ти сама-то віриш у це? – придушено уточнив Ніколас. Голос його був злий. В інтонаціях прозирали розпач і біль. – Я – ні! – З похмурою впевненістю, констатував він. – Один із моїх братів убив не лише мою сестру, а й матір, а я ні сном ні духом! Той ще менталіст! Не кажучи вже про Господаря земель!

На відміну від Вівіан, ні головний дізнавач, ні Сіллі не звернули жодної уваги на судомне зітхання Високого лорда. З цієї причини, почувши різку відповідь останнього, вони прислухалися.

– Я згоден з Вівіан, – м’яко зауважив Ілберт. – Того разу він не вбивав, а просто скористався ситуацією.

– Звідки Ви знаєте! Вас там не було! – не стримавшись, заволав Високий лорд.

– Зате ви були, – нагадав головний дізнавач. – І тоді тут ще був не цей виноград, а звичайний, так?

Молодик, розтерши скроні, кивнув.

– Так.

– Окрім цього «накрило» вас лише за кілька годин, якщо я правильно вас зрозумів?

– Так, – знову кивнув молодик. – Я знайшов її в обід, а «накотило» на мене вже ввечері, як тільки я ліг спати. Що тільки доводить…

Однак Ілберт Смартіс не дав йому закінчити.

– Це доводить, по-перше, що в момент виявлення вами тіла матері ви були абсолютно адекватні, а значить, напевно б відчули, якби її смерть була насильницькою.

Ніколас на мить замислився, потім невпевнено кивнув, скоріше визнаючи, аніж не визнаючи, правоту співрозмовника.