Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

— Я думав, наші квитки у Кармайкла,— марно шукав я посла.

— Може, він забув? — висловив припущення Не Здавайся.

— Що ж нам тепер робити? — запитав я.

Не Здавайся показав на гладкого чоловіка у формі та гостроверхому капелюсі.

— У нього точно мають бути.

Я не став нічого запитувати. В Індії часто трапляється, що найтовстіший чоловік у кімнаті — начальник. Так воно було й зараз. Не Здавайся пішов до нього, щось сказав, передав кілька рупій і повернувся із двома прямокутничками вологого брунатного картону. Одного він передав мені. На папері були надруковані якісь незрозумілі слова.

— Квитки,— пояснив сержант.— Перший клас.

Розплатившись із носієм, ми підхопили свої валізи і забралися у вагон металевими сходинками.

Усередині тхнуло пліснявою, дерев’яні ослони за багато років контакту з людськими тілами набули масного блиску. На щастя, крім англо-індійця, що дрімав у дальньому кутку, не було нікого. Не Здавайся підняв наші валізи на вузеньку полицю над головою, а я сів і спробував улаштуватися зручніше, хоча в цій битві сьогодні на мене також чекала поразка.

Не Здавайся зайняв місце навпроти, та раптом рвучко підвівся.

У мене спалахнула іскорка надії. Невже він побачив на платформі Енні?

— Що сталося, сержанте? — Я ледь стримався, щоб не вискочити.

— Чай! — вигукнув він.

— Га?

— Подорож до Джхарсуґуда триває кілька годин. Неправильно було б починати її без горнятка чаю.

Він кинувся до виходу і вийшов на платформу.

«Якщо є чай, є надія»,— сказав колись якийсь жартівник.

Не Здавайся покрокував до старого у червоному тюрбані з велосипедом-чайною. За кілька хвилин повернувся із двома горнятками чаю.

— Ось,— передав одне мені.— Вам стане краще.

Я виразно подивився на нього, але нічого не сказав.

Залізничник на платформі дмухнув у свисток. Зашипіла пара, потяг повільно рушив з місця. Я відкинувся на спинку сидіння, зробив ковток чаю і подивився у вікно. Не жалкую, що доводиться їхати із Самбалпура. Мою справу — вбивство ювраджа, самбалпурського принца Адгіра — було закрито тієї миті, коли вбивця пустив собі кулю в голову на даху готелю в Говраху. Якби я тоді відступився, це задовольнило б усіх, віце-короля в тому числі. Але я не міг відступитися так просто. Магарані Шубхадра назвала мене шукачем істини. Гарні слова, але Самбалпур навчив мене, що я не більший шукач істини, ніж канарка. Істина, коли до неї дійшла справа, виявилася такою ж неприємною для мене, як і для всіх інших: що англійка могла закохатись у індійця; що жінка з гарему мала владу вбити принца; що я можу програти фату. Усе це було правдою, але мені не хотілося її визнавати.

Потяг торохкотів уночі до залізничної станції, де нас пересадять у вагони широкої колії і повезуть назад до Калькутти. Злива барабанила по даху і змушувала згадати дощ у траншеях, що вистукував свої мелодії на касках солдатів.

Їхали ми нестерпно повільно, усьому виною комбінація дощу і жалюгідного слабкого двигуна. Та попри все це, із кожною милею дух мій піднімався. Самбалпур залишився позаду. Енні також, але це, може, не так уже й погано.

До Джхарсуґуда ми прибули вже після першої ночі, хоча повірити в це, дивлячись на кількість народу на станції, було важко. Ми з Не Здавайся взяли валізи і вийшли на платформу, попленталися за прочанами, носіями та священиками у шафранових плащах. Вигуки торговців, які рекламували свої товари, перемішувалися з мантрами індуїстів.

— Не знаєте, що відбувається? — поцікавивсь я у Не Здавайся.

— Ні, сер. Спробую знайти якогось залізничника.

Він пішов по платформі і скоро зник із виду серед моря людей.

— Капітане Віндгем! — пролунав позаду мене голос із акцентом.— Яка приємна несподіванка!

Я обернувся й опинився віч-на-віч з антропологом, із яким познайомився на вечері у Кармайклів.

— Містере Портеллі,— привітавсь я.— Оце так сюрприз. Що ви тут робите посеред ночі?

— Схоже, те саме, що й ви, капітане,— посміхнувся він.— Чекаю на потяг, який повезе мене далі.

— Прямуєте в Калькутту?

Він похитав головою.

— Ні, сер. Як і більшість народу тут, їду до Пурі на останній день свята Джаґґернаута, якщо колись цей потяг узагалі з’явиться. Схоже, дощі розмили частину залізниці на сході. Уже минув день, як звідти не доїхало жодного потяга. Але прочани із заходу під’їжджають, і доводиться їм стирчати тут.

— Вам краще було б залишатись у Самбалпурі,— поспівчував я.— Здається, завтра у них буде таке ж свято.

— Ваша правда,— кивнув Портеллі,— але в Самбалпурі буде лише одна колісниця. У Пурі ж цілих три: Джаґґернаута, його брата Балабхадра і їхньої сестри Шубхадри.— Очі його так і засяяли: — Пурі, може, і не має такого політичного значення, як Самбалпур, але він є центром культу Джаґґернаута, і саме там розташовані найважливіші його храми. З релігійної точки зору, це найважливіше місце в усьому регіоні. Настільки важливе, що король Пурі вважається вищим за всіх місцевих магарадж, навіть вище за наших приятелів у Самбалпурі, а завтра — визначна дата календаря. Коли колісниця Джаґґернаута повертатиметься до свого храму, король виконуватиме свій обов’язок і замітатиме дорогу перед нею золотою мітлою. Його називають королем-підмітальником.

Ці останні слова... Немов відлуння чогось важливого, слів, сказаних пошепки не так давно. Що ж то було? Я відчайдушно намагався пригадати. Ця інформація зовсім поруч, у моєму мозку, тільки схопити її не можу. Тут мене осяяло.

Емілі Кармайкл.

Я пригадав слова дружини посла під час вечері, коли ми познайомились із Портеллі.

«При дворі якось я чула, що вона дочка підмітальника, якщо цьому можна вірити».

Мова йшла про дружину магараджі. Тоді я вирішив, що це п’яні дурниці. Король ніколи не одружиться з дочкою підмітальника. Але одружиться з дочкою іншого короля. Усе стало на свої місця, і мене ледь не знудило, коли я усвідомив, яку помилку скоїв.

— Капітане? З вами все гаразд?

Я потрусив головою.

— Усе гаразд, містере Портеллі.

Я подякував йому, квапливо вибачився і побіг шукати Не Здавайся. Нарешті помітив, як він іде назустріч у супроводі залізничника в картузі й з бакенбардами.

— Не Здавайся! — гукнув я.

— Це містер Купер,— представив він.— Начальник вокзалу Джхарсуґуда. Він каже, що потяг до Каль...

— Забудьте про Калькутту,— перервав його я.— Пуніту й досі загрожує небезпека.— Я повернувся до