Читати книгу - "Строк минає на світанку"

Вільям Айріш

СТРОК МИНАЄ НА СВІТАНКУ

Повість

©

З англійської переклав Володимир Митрофанов

Перекладено за виданням: WILLIAM IRISH. DEADLINE AT DAWN. NEW YORK, 1949

За десять хвилин перша

Для неї він був усього лиш рожевий квиток на танець. До того ж квиток зужитий, розірваний навпіл. З кожного такого десятицентового квитка вона мала два з половиною центи заробітку. То була просто одна з незліченних пар ніг, що ганяли ЇЇ по всій залі цілісінький вечір, аж до глупої ночі. Аніщо, нуль, але той нуль мав право попихати нею, як хотів, доки минали його п'ять хвилин. П'ять хвилин гримких, пронизливих, оглушливих синкоп, мов навальний буревій серед купи порожніх бляшанок — там, на естраді, де грає джаз. А тоді — нагла тиша, неначе хтось нараз вимкнув рубильник. І кілька секунд якоїсь дивної глухоти. Кілька секунд, коли можна звести дух, коли її ребра не стискав чиясь чужа рука. І знову все спочатку — ще один буревій, ще один рожевий квиток, ще одна пара ніг, що женуть її по залі, ще один нуль, що попихає нею як хоче.

Атож, оце і все, що вона про них думала. О, вона дуже любила свою роботу! Дуже любила танцювати… а надто — за гроші!.. Часом вона шкодувала, що не народилася крива. Або ж глуха — тоді б вона не чула тромбона, що задирав свого довгого носа до стелі. Тоді б вона прала чиїсь брудні сорочки у пральні чи мила посуд десь у кав'ярні. Та чи варто мріяти? Однаково нічого не справдиться. Але ж як трохи й помріяти — хіба це кому вадить? Втрачати однаково нема чого…

В усьому величезному місті вона мала одного-однісінького друга. Він завжди був там, де йому належало. До того ж він не танцював, і це була найбільша з його чеснот. Він весь час був напохваті й кожного вечора, здавалося, казав їй: «Тримайся, дівчино, лишилася тільки година! Ти витримаєш, ти завжди витримувала!» А трохи перегодя знову: «Тримайся, тримайся, дівчино! Тепер уже тільки півгодини. Я працюю на тебе». І нарешті: «Ще одне коло, дівчино! Тільки одне коло. На той час, як ти знову побачиш мене, буде вже рівно перша».

Він казав їй таке щовечора. Він ніколи не зраджував її. Єдиний в усьому Нью-Йорку він стояв за неї. І єдиний мав серце в ті нескінченні вечори.

Вона могла бачити його лише з двох вікон — з тих, що виходили на бічну вулицю, — і кожного разу, минаючи їх у танці, поглядала на нього. Вікна в залі завжди були трохи прочинені, щоб припливало свіже повітря і щоб перехожі на вулиці чули музику: може, хтось і заверне потанцювати. Перед іншими вікнами, застуючи небо, стриміли високі будинки, а з отих двох крайніх вона бачила свого друга. Він лагідно дивився на неї крізь вузький просвіток між двома будинками. Іноді позад нього видніла купка зірок. Ці зірки були ні до чого, а от він таки допомагав їй. Що ти візьмеш од зірок? Яка користь з усього сущого взагалі?..

Він був досить далеко, але вона мала гострі очі. Він нечітко вирізнявся на тлі чорної завіси неба — світляне кружало з дванадцятьма рисками всередині обода. І з двома світляними стрілками. Ті стрілки ніколи не задлявались, ніколи не спинялися, ніколи не збиткувалися над нею. Вони працювали на неї і неухильно, дюйм по дюйму, посувалися вперед і вперед, щоб визволити її, відпустити додому.

То був годинник — так, годинник на вежі «Парамаунт» у протилежному кінці Нью-Йорка, на розі Сьомої авеню та Сорок третьої вулиці. Як і всі годинники, він скидався на людське обличчя. Але то було обличчя друга. Незвичайний друг для стрункої двадцятидвохрічної дівчини з вогненно-рудим волоссям! Однак він таки справді допомагав їй, хоч як це дивно…

Того друга можна було побачити і з вікна її кімнатки в мебльованому будинку, коли стати на стілець і витягти шию, хоч звідти до нього було ще далі. Але там у безсонні ночі він видавався байдужим спостерігачем, котрого її життя анітрохи не обходило. А тут, у цьому білячому колесі, в цій божевільні, він щоразу допомагав їй — з восьмої вечора до першої ночі.

Через партнерове плече вона з надією позирнула на свого друга, і той сказав їй: «Ще десять хвилин. Найгірше вже минулося. Зціпи зуби — і навіть незчуєшся…»

— А тут у вас людно…

Якусь мить вона не могла збагнути, звідки долинули ті слова, бо думки її занеслися десь далеко. Відтак звернула увагу на нуля, що тим часом кружляв її у танці.

Он як, йому ще й балачок заманулося? Е ні, з цим вона дасть собі раду. Он він скільки часу не наважувався обізватись, не те що більшість із них. Танцював-бо з нею вже третій, а то й четвертий танець поспіль; принаймні їй здавалося, що костюм такого кольору вже досить довго манячить перед її невидющими очима. А втім, хто його знає — вона ніколи по придивлялася до них, не намагалася відрізнити одного від одного. Цей один, либонь, надто мовчазний або просто сором'язливий, отож і заговорив не так скоро.

– ’Ге.

Вона не змогла вимовити це слово коротше, бо тоді зовсім не було б чого вимовляти. Він зважився на нову спробу:

— Тут завжди так багато людей?

— Ні, коли зачинено, нема нікого.

Атож, нехай собі витріщається. Вона не зобов'язана бути привітна. Єдиний її обов'язок — танцювати. Він заплатив свої десять центів тільки за роботу її ніг, а не за теревені.

У залі пригасили світло, як робили завжди перед останнім танцем. Вимикали горішні лампи, й пари човгали по підлозі у півтемряві, наче привиди. Це мало розчулити відвідувачів — нехай ідуть додому з таким враженням, ніби вони перебули цілий вечір на самоті з партнеркою. І все це — за ті ж таки десять центів і склянку лимонаду…

Вона скорше відчула, ніж побачила, що він трохи одхилив голову й пильно роздивляється її, силкуючись збагнути, чого вона така. Тоді відвела очі й незворушно, байдуже втупилась у нескінченний коловорот мерехтливих блискіток на стінах, що їх розкидала, обертаючись під стелею, велика дзеркальна куля.

Ти ба,