Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

— запитав він.

— Гаразд,— кивнув я.— Тепер ходімо подивимося, чи зможемо заарештувати дивана.

Сорок шість

ощ подужчав. Нас провели по палацу в кабінет, де ми вперше зустрілися з магараджею. Цього разу за столом сидів його син Пуніт, праворуч від нього стояв Арора. Світло в кімнаті було тьмяним, ніби для того, щоб надати ще більшої виразності бурі за вікном. Спалах блискавки освітив обличчя принца, вираз якого відповідав непогоді. Обличчя ж Арори не виражало нічого.

Ми увійшли, принц підняв очі, але не підвівся і не запропонував нам із Не Здавайся сісти.

— Це правда? — запитав він.— Даве потайки краде? — Усе, що я можу вам сказати,— відповів я,— у сейфі дивана ми знайшли два примірники звіту Ґолдінґа щодо оцінки алмазних копалень. І вважаємо, що один із них фальшивий, сфабрикований Даве.

Відповідь, схоже, викликала в Пуніта роздратування. — Тримати в сейфі два звіти — це навряд чи злочин,— сердито зауважив він.

— Лише це — ні,— продовжив я.— Але Ґолдінґ записав у щоденник, що призначив із ним зустріч, і одразу ж після неї зник. Тіло Ґолдінґа ми знайшли в шахті кілька годин тому.

Принц похитав головою.

— Якщо дозволите, Ваша Високосте,— втрутився Не Здавайся.— Існує спосіб перевірити, чи Даве причетний до змови. Попросіть його прийти і прихопити із собою звіт Ґолдінґа. Він не приховує, що звіт у нього. Якщо принесе справжній, той, що узгоджується з документами Ґолдінґа, він чистий. Якщо ж принесе інший...

Пуніт замислився, тоді повернувся до Арори.

— Де він?

— У Будинку троянд, Ваша Високосте,— відповів полковник.— Завдяки вчорашнім подіям там зараз увесь Кабінет.

Десь далеко загули барабани, немов птахи залопотіли крилами. За кілька секунд все знову затихло. Пуніт прислухався. Він ще більше спохмурнів.

— Покликати його,— наказав він.— Негайно.

Арора взявся за телефон і за мить уже говорив із Даве.

— Сагиб диван,— сказав він,— Його Високість юврадж вимагає вашої присутності в кабінеті магараджі.

Він називав Пуніта ювраджем, хоча новим кронпринцом його мають назвати лише завтра. Арора явно вже вибрав собі нового господаря.

— Він хоче почути, як просуваються переговори з Англо-Індійською діамантовою корпорацією,— продовжував полковник,— і просить вас принести звіт містера Ґолдінґа.

На іншому кінці лінії почувся голос дивана, хоча слів було не розібрати.

— Негайно,— сказав Арора і поклав слухавку Повернувся до Пуніта: — Готово, Ваша Високосте.

Принц поміркував і додав:

— Візьміть двох своїх людей, нехай супроводять сюди Даве. Не хочу, щоб той заблукав або потонув між Будинком троянд і палацом. Принаймні не зараз.

Арора клацнув підборами й вийшов.

Дощ лив як з рукава, вітер гримав віконницями.

— Капітане Віндгем,— сказав Пуніт,— тепер це внутрішня справа Самбалпура. Але мені хотілося б, щоб ви залишилися. Прошу вас із сержантом відійти вбік і тримайтеся так, щоб вас не було помітно.

Ми з Не Здавайся так і зробили. За кілька хвилин двері відчинилися й увійшов мокрий диван у супроводі таких же мокрих охоронців, ходу замикав Арора. У руках диван стискав документ, обкладинка якого також була вологою.

— Ви хотіли мене бачити, Ваша Високосте,— сказав він солодким голосом кімнатного цуцика, яким звертався й до Адгіра, коли ми вперше зустрілися.

Пуніт поморщився, немов від Даве тхнуло.

— Саме так, сагибе диване. Я бажаю знати, на якому етапі переговори з Англо-Індійською діамантовою корпорацією.

Даве витер із чола краплі води.

— Усе йде гладко, Ваша Високосте. Вони не погоджуються з деякими пунктами, але я переконаний: усе це можна вирішити й укласти сприятливу для Самбалпура угоду.

— Радий це чути,— кивнув Пуніт.— Лишаю подробиці вам, а сам хочу знати ось що: якою є вартість копалень і чим ті покидьки за них заплатять?

Даве пожвавішав.

— Маю для вас добрі новини, Ваша Високосте. Ціна буде дуже доброю.— Він підняв документ.— Радий повідомити, що вартість копалень у звіті дуже тішить.

Пуніт простягнув руку:

— Можна подивитися?

— Авжеж, Ваша Високосте,— вклонився Даве, підійшов до столу і передав звіт принцу.

Пуніт погортав сторінки. Кілька разів кивнув і передав документ Арорі.

— Дайте сержантові,— махнув він у бік Не Здавайся.

Даве мало не підстрибнув, побачивши нас. На обличчя його немов хмара набігла.

— Ваша Високосте,— пробелькотів він,— цей документ висловлює нашу позицію в переговорах із корпорацією. Він конфі...

Пуніт жестом обірвав його.

— Ну? — запитав він.— Це справжній звіт?

Не Здавайся переглянув документ, підвів очі й похитав головою. Раптом події надзвичайно прискорилися.

Пуніт почав лаятись, Арора закричав на охоронців, наказуючи заарештувати дивана. Доки солдати заламували йому руки, Даве благав принца змилуватися. Вигляд він мав такий, ніби на голову йому звалилася гора, і враховуючи, як Арора розправився зі зрадниками минулої ночі, загинути під уламками гори було б насправді більш гуманним. Бідолаха благав, закликаючи на допомогу Джаґґернаута, магараджу і навіть магарані, та й усіх, хто міг би засвідчити, що він невинний. Але магараджа лежав нерухомий, юна королева була під арештом, а бог, схоже, його не чув.

Буря тривала. Небо перерізав спалах блискавки, і в кімнаті несподівано все заспокоїлося. Обличчя Даве застигло, спотворене жахом. Та за долю секунди щось змінилося. Він підвів очі на гобелени й ажурну стіну над головою Пуніта і ніби заспокоївся. За вікном загуркотів грім. Даве припинив скиглити і випрямився.

— Я готовий відповісти на всі звинувачення Вашої Високості,— сказав він,— у присутності адвоката.

Пуніт перезирнувся з Аророю.

— Заберіть його звідси,— наказав він.

Сорок сім

дощ Самбалпур являв собою сумне видовище.

Ліхтарі освітлювали залиті водою порожні вулиці, прапори, якими прикрасили будинки в день похорону Адгіра, пообвисали, місцями порвалися, або їх і зовсім змило водою.

Залізничний вокзал здавався таким же покинутим. Наш автомобіль зупинився під тентом. Ми з Не Здавайся зайшли всередину, водій пішов шукати носія для наших валіз.

У напівпорожній будівлі вокзалу службовці падали з ніг, намагаючись утримати воду, але тут і сам Канут Великий[29] нічим би не зарадив.

Не було незчисленого натовпу, солдатів і пишності, якими був відзначений наш приїзд. Не було королівського поїзда, замість нього стояв локомотивчик, що швидше нагадував дитячу іграшку, і вагончики, які більше б згодилися розважати відпочиваючих у Брайтоні.

Пасажирів сьогодні було небагато. Кілька місцевих торговців, комівояжери-європейці з валізками зі зразками товарів, селяни, що поверталися додому з ринку з порожніми кошиками та клітками для