Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

 – Сподіваюсь, що це так і є. Сподіваюсь ти мене почуєш. Бо я буду благати тебе повернутись, Герман. Бо якщо… Якщо ти не повернешся…Я піду слідом. Розумієш? А мені поки не можна. Я маю ще трохи пожити…Трясця, як же це важко пояснити, – я говорила навіть для себе не зрозумілі речі й вже відчувала як котяться сльози, падаючи прямісінько на цілительське покривало. Як можна змусити його повернутись і не розкрити своєї таємниці? 

– Все пішло не так… Ти мав би зненавидіти мене і плювати у мою сторону кожного разу, як тільки бачиш мене. Ти мав би знайти собі найгарнішу розумницю і забутись в її обіймах. А потім… Потім розповідати своїм онукам про невдале кохання до травниці, – не весело посміхнулась шморгаючи носом, – Я благаю тебе, борись, задіюй усі свої сили й борись! Невже ти хочеш загинути від якогось там Броньовика? Ти ж Герман Гром, найкращий бойовий маг академії. Ти маєш вижити, Герман.

    Мій голос, як би я не намагалась це приховати, він тремтів і видавав мій внутрішній стан. 

– Будь ласка, – прошепотіла, нахилившись до його вуха. – Не покидай мене. Будь ласка, Герман, благаю тебе.

   Не втрималася і доторкнулась губами до його волосся, увібрала у свої легені його запах і відсахнулася, бо в кімнату зайшов цілитель.

– Ну що тут? Насварила свого коханого? Зараз подивимось, як ти впливаєш на нього. 

    Він присів з іншого боку і приклав руки до грудей Германа, прямісінько через покривало, потім закрив очі й певно почав своє сканування. Руки його трохи підсвічували й час від часу з під них вилітали малесенькі сполохи. 

  Я майже не дихала. Затамувала подих, спостерігаючи за тихою роботою цілителя. Одним оком помітила, як повільно відчинились двері й в кімнату зайшов Гром старший.

– Дівчино! Де ви були раніше? Це просто неймовірно! Він відгукнувся на перший же мій імпульс. Так, мені треба Джон і Матільда. Будемо зцілювати хлопця! – радісно заметушився цілитель і швидко побіг гукати своїх колег. А я ще більше заплакала від розуміння, що надія на його спасіння стала більш реальною. Просто сиділа поруч посміхалася і плакала. 

– Ельвіра, ходімо, – покликав мене батько Германа і я побачила як блищать його очі. – Зараз тут цілителі працювати будуть. Це довгий процес. Не будемо їм заважати.

   Я звісно послухалась і пішла слідом за Робертом Громом.

– Дякую тобі, Ельвіра. Ти навіть не уявляєш наскільки я тобі вдячний. От я старий дурень. Вже забувся що таке оті перші почуття і як сильно вони на нас впливають. Якби тільки я знав, що ти зможеш на нього так подіяти… – щиро дякував мені батько Германа як тільки ми вийшли у коридор, але я перебила його, бо просто не мала сили це слухати й знати, що саме я й винна у такому стані Германа. Це все моя провина.

 – Не дякуйте… Тобто, емм, я нічого такого не зробила. Сподіваюсь, що Герман одужає. А зараз мені певно час повертатись до академії, – ніяково говорила я, ховаючи очі від його прямого погляду. Мені здавалося, що він у них побачить правду.

– Зараз я тебе підкину, почекай, – почав Роберт. І я хотіла його завірити що сама доберуся, але не встигла, бо почула позаду себе холодний голос Арія:

– Я заберу студентку Ельвіру назад до академії.