Читати книгу - "Кримінальне право України. Загальна частина."

процесі виконання вироку наступної мети покарання — виправлення засудженого та запобігання злочинам. Кара завдає певних, іноді дуже суворих психологічних та духовних страждань злочинцеві, особливо при засудженні його до тривалого строку позбавлення волі або довічного позбавлення волі.

2. Мета виправлення засуджених. Виправлення засуджених як мета покарання передбачає досягнення певних зміну їхній особистій поведінці стосовно утримання від вчинення нових злочинів. Для цього використовується передбачений Кримінально-виконавчим кодексом України та іншими правовими нормами комплекс різних заходів впливу на внутрішній світ та вчинки засуджених, спрямований на зміну їхньої поведінки щодо додержання норм закону, поваги до людей і суспільства, вироблення потреби в праці; все це має спонукати засуджених змінити або переглянути властиві їм погляди та переконання. Головним у процесі виправлення засуджених є виключення кожним з них зі своїх вчинків суспільно небезпечної поведінки та свідома відмова від вчинення нових злочинів.

Покарання (ч. 3 ст. 50 КК) не має за мету завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Положення ч. 3 ст. 50 є складовою принципу правового гуманізму, за яким кримінальний закон не допускає жорстоких, болісних та тілесних покарань і не має на меті помститися або спричинити фізичні страждання особі, яка засуджена за вчинений злочин.

Засуджений злочинець залишається людиною, і тому його тілесна недоторканність, права і свободи, за винятком обмежених або тимчасово анульованих призначеною мірою покарання, зберігаються за ним і охороняються у місцях відбування покарання. Забороняється позбавляти засудженого засобів його існування, нанесення йому побоїв, тілесних ушкоджень, знущання тощо. В ч. 2 ст. 28 Конституції України закріплено положення, відповідно до якого «ніхто не може бути підданий катуванню, жорсткому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню».

3. Метою покарання є також запобігання вчиненню злочинів. Держава запобігає вчиненню злочинів, з одного боку, погрозою покарання, а з другого — шляхом виконання покарання. У зв’язку з цим у теорії кримінального права запобігання вчиненню злочинів (превенцію) прийнято поділяти на два види — загальне і спеціальне. Загальне запобігання злочинам полягає в тому, що воно впливає на все суспільство, загрожуючи його членам покаранням у разі скоєння будь-ким з них злочину. Цей вплив ґрунтується не лише і не стільки на одній суворості кари за вчинений злочин, а головним чином на принципі невідворотності і неминучості покарання, тобто осуду судом від імені держави самого злочину й кожного, хто його вчинив.

Спеціальне запобігання злочинам — це запобігання можливості вчинення засудженим нових злочинів і досягається шляхом створення для засуджених таких умов, які виключають або значно обмежують можливість злочинної діяльності, що й утримує засуджених від вчинення нових злочинів. Разом з тим на засуджених діє погроза більш суворим покаранням за вчинення нового злочину особою, яка раніше була засуджена за вчинений злочин.

Зазначимо, що успіх запобігання вчиненню злочинів залежить переважно від поваги громадян до закону, від їхньої правослухняності, від умов їхнього соціального життя.

Розділ XVII СИСТЕМА ПОКАРАНЬ ТА ЇХ ВИДИ
§ 1. Поняття системи кримінальних покарань та її значення

Вирішення питання про покарання залежить не лише від побудови самої системи покарань, а головним чином від того, за яких умов державного життя, духовних і матеріальних сил держави і народу здійснюється організація каральної діяльності та під впливом яких факторів перебуває державна влада, що організує і проводить таку діяльність.

Основною тенденцією боротьби зі злочинністю, особливо в умовах переходу до ринкової економіки, спаду виробництва, зниження життєвого рівня людей, має бути, з одного боку, більш жорстка каральна діяльність щодо насильницької злочинності, тяжких і особливо тяжких злочинів з боку мафіозних і корумпованих злочинців, а з другого — пом’якшення покарання щодо злочинів невеликої та середньої тяжкості.

Досягти встановленої кримінальним законом мети покарання можливо лише за різноманітності видів покарання, що дає змогу суду в кожному конкретному випадку при визначенні винній особі покарання застосовувати принцип індивідуалізації та справедливості відповідальності. При цьому в законі чітко визначено вид кожного покарання, його підстави й умови, розмір, порядок та межі застосування. Примусові заходи боротьби зі злочинністю позбавлені таких видів покарань, які несуть у собі заподіяння засудженому тілесних ушкоджень, фізичних страждань, приниження честі і гідності засудженого.

У ст. 51 КК визначено систему покарань та дано перелік покарань, що можуть застосовуватися до осіб, які вчинили злочин. Перелік видів покарань, якій дано у цій статті, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Система покарань — це визначені у кримінальному законі види покарань, які розташовані відповідно до ступеня їхньої тяжкості (суворості). В основу побудови системи покарань раніше діючого КК України 1960 року було покладено критерій їх порівняльної тяжкості за традиційним низхідним принципом — від більш суворих до менш суворих видів покарань. Цей принцип деякою мірою орієнтував суд на застосування більш суворих видів покарань.

Інший, більш гуманний принцип (від найменш суворого до найбільш суворого виду покарання) має система Кримінального кодексу України 2001 року. Такий підхід до створення системи покарань свідчить про подальший розвиток принципів гуманізму і справедливості покарання. Така система певною мірою є орієнтиром для судів стосовно того, що суд лише за неможливості (виходячи з обставин справи і особистих властивостей винного) застосувати більш м’який вид покарання має застосовувати більш суворий вид покарання.

Характерними ознаками системи покарань є те, що вона: а) включає вичерпний перелік видів покарань, і лише ним має керуватися суд при визначенні покарання; б) визначає розміщення видів покарань залежно від тяжкості кожного з них; в) допускає в деяких випадках перехід (заміну) від одного виду покарання до іншого, більш м’якого виду покарання (ст. 69 КК); г) передбачає певне співвідношення видів покарань між собою. Види покарань поділяються на три групи: 1) основні покарання; 2) додаткові покарання; 3) покарання, що можуть призначатися як основні, так і додаткові.

Основні покарання — це ті покарання, які можуть застосовуватися лише самостійно і не можуть бути приєднані (за винятком складання різних покарань за ст. 72 КК) до інших покарань.

До