Читати книгу - "Співучасть у злочині"

У системі норм законодавства України про кримінальну відповідальність інститут співучасті посідає важливе місце. Для злочинів, що вчинені у співучасті, є обов’язковими всі ознаки, зазначені у ст. 11 КК України, тобто ознаки суспільної небезпечності, протиправності, винності, а також всі ознаки, передбачені конкретною статтею Особливої частини Кримінального кодексу (далі — ОЧ КК) для складу злочину. Однак співучасть у злочині припускає й наявність ознак, які є нехарактерними для злочинів, що вчинені окремими особами.

У теоретичному плані питання співучасті виявляються одними з найскладніших у межах загального вчення про злочин. Однак, зростання злочинності в період швидкої «капіталізації» всіх суспільних відносин, активний прояв її організованих форм змушують українських учених активізувати роботу у напрямі дослідження проблем співучасті у злочині. Так, у різні роки питання співучасті досліджувалися такими радянськими та вітчизняними вченими як В. О. Алексєєв, Д. П. Альошин, П. П. Андрушко, В. П. Бахін, І. М. Борисов, М. П. Берестовий, Ф. Г. Бурчак, М. К. Гнєтнєв, О. Ф. Долженков, Р. Р. Галіакбаров, Н. О. Гуторова, В. П. Ємельянов, А. Ф. Зелинський, М. С. Карпов, Г. А. Крігер, С. А. Кузьмін, І. П. Малахов, М. І. Мельник, Ю. В. Москвін, В. О. Навроцький, Р. С. Орловський, А. В. Савченко, І. В. Сервецький, В. Д. Сущенко, А. І. Писецький, В. С. Прохоров, П. Ф. Тельнов, М. І. Хавронюк, В. П. Шеломенцев та ін.

Незважаючи на позитивність численних наукових досліджень цього кримінально-правового інституту, окремі аспекти вчення про співучасть дотепер не одержали остаточного наукового осмислення й вирішення. Так, не досягнуто згоди щодо змісту ознак, що характеризують конкретні групові об’єднання злочинців; вимагають додаткового дослідження питання, що стосуються підстави і меж відповідальності співучасників; немає єдиної думки серед фахівців щодо розуміння спільності як об’єктивної ознаки співучасті у злочині, виникає розбіжність поглядів із приводу суб’єктивних ознак цього поняття.

Вважається майже аксіомою положення про те, що вчинення злочину у складі співвиконавців, а тим більше організованою групою, є обставиною, що суттєво (інколи у кілька разів) посилює відповідальність. Із цієї точки зору слід погодитися з А. Ф. Зелінським, який зазначав, що нелогічно і несправедливо підвищену соціальну небезпеку злочинної групи автоматично переносити на особу окремого учасника. Вина і відповідальність кожного є індивідуальними і мають визначатися з урахуванням ролі у злочинній діяльності стійкого злочинного об’єднання і місця в ієрархічній структурі[1]. Не завжди справедливо, наприклад, квартирну крадіжку, вчинену двома особами, карати суворіше, ніж таку саму, на ту ж суму заподіяної шкоди крадіжку, яку вчинив один злодій-професіонал. Членство у злочинній групі та й участь в окремих епізодах її діяльності нерідко бувають вимушеними.

Групова злочинна діяльність виявляється не тільки в підготовці і вчиненні конкретних злочинів, але й у системі діянь іншого роду.

У складі групи з’являються учасники, які особистої участі у підготовці і вчиненні злочину не беруть. Виконуючи організаційні функції, ці особи забезпечують створення й функціонування групи, її ресурсне забезпечення, а також легалізацію і збільшення злочинних доходів. Завдяки їхній діяльності ступінь і характер зорганізованості злочинної групи зростають, що підвищує її суспільну небезпеку.

Як зазначають І. Г. Галімов і Ф. Р Сундуров, традиційне розуміння співучасті не може пояснити підставу кримінальної відповідальності таких осіб[2].

Все вищезгадане дозволяє дійти висновку, що проблема співучасті у злочині являє собою не тільки науковий інтерес, але й має велике значення для правозастосовних органів, тому що безпосередньо пов’язана з правильною кваліфікацією злочинів, вчинених спільними зусиллями декількох осіб, індивідуалізацією відповідальності і призначенням справедливого покарання винним.

Запропонований навчальний посібник розрахований на поглиблення знань студентів із курсу кримінального права України, у межах якого розглядається тема — «Співучасть у злочині». Це стане запорукою того, що знання щодо сутності співучасті у злочині, її форм, підстави і меж кримінальної відповідальності співучасників злочину допоможуть майбутнім юристам професійно протидіяти груповій злочинності засобами кримінального права.

Характерною рисою діяльності людини є колективізм. Виконання будь-яких завдань завжди стає більш реальним за участі декількох індивідів. Слід також зазначити, що певні види робіт можуть здійснюватися тільки спільними зусиллями великої кількості учасників (наприклад, будівництво великої технічної споруди). Сказане цілком стосується і злочинної діяльності, що може здійснюватися групами з декількох осіб. Групова злочинна діяльність являє собою підвищену суспільну небезпеку не тільки тому, що вчинення злочину у групі значно полегшено, але й тому, що явище групової злочинності викликає обґрунтовану тривогу громадян, спотворює соціальне обличчя суспільства, деформує у більшості випадків уявлення людей про соціальну справедливість і законність[3]. Однак не кожний груповий злочин є проявом співучасті. Саме тому виникає потреба у з’ясуванні питань необхідності визначення поняття співучасті у злочині і групового злочину.

Питання про поняття групи в кримінальному праві є не менш складним, ніж в інших галузях знань. Саме складністю проблеми і пояснюються розбіжності, що існують в теорії й на практиці.

У сучасному кримінальному праві переважають два погляди на зміст цього поняття. Так, М. С. Гагарін і П. Ф. Тельнов вважають за можливе включати до складу злочинної групи як виконавців, так і організаторів, підбурювачів, пособників, а П. І. Гришаєв, Г. О. Кригер, М. Д. Шаргородський, Р. Р. Галіакбаров, О. Ф. Ананьїн відстоюють точку зору, відповідно до якої членами злочинної групи можуть бути тільки суб’єкти, які спільно і безпосередньо виконують діяння, тобто співвиконавці.

На думку М. І. Ковальова, злочини, в