Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим не помітив як вечір опустився на покинуте депо, небо затягнуло сірими хмарами, крізь які пробивались слабкі зірки. Максим стояв на вулиці, притулившись до холодної стіни покинутого будинку, його пальці машинально крутили амулет — холодний шматок металу, що висів на шиї. 

Він не помітив, як Кіра підійшла. Її кроки були обережними, майже нечутними на тлі тріщин розбитих плиток. Вона зупинилась неподалік, не наважуючись порушити його задумливість одразу. Її погляд упав на амулет у його руках — той самий, що вона зірвала з нього на вокзалі, коли намагалась обдурити його в пастці. Тоді вона не знала, що він для нього означає, але тепер, бачачи, як він його стискає, відчула укол сорому.

— Що це за амулет? — тихо запитала вона, її голос був м’яким, ніби вона боялась зруйнувати його спокій.

Максим підняв очі, його пальці зупинились на холодному металі. Він глянув на неї, і в його погляді промайнула тінь того гніву, що спалахнув на вокзалі, але швидко згасла.

— Він був моєї матері, — відповів він коротко, його голос звучав глухо, але щиро. — Знайшов його після того, як усе пішло прахом. Це все, що від неї лишилось.

Кіра опустила погляд, її щоки злегка почервоніли від сорому. Вона згадала, як рвонула той ланцюжок і як Максим тоді на неї глянув — очима, повними люті й болю. Їй стало ніяково.

— Вибач, — тихо сказала вона, її голос тремтів. — Я не знала. На вокзалі… я просто хотіла... Я не думала, що це для тебе так важливо. Могла б тоді не вижити, якби ти не стримався.

Максим кивнув, його обличчя залишалось непроникним, але в очах промайнуло щось схоже на розуміння.

— Ти й не могла знати, — відповів він, знову крутячи амулет у пальцях. — Але тепер знаєш.

Вона кивнула, зробивши крок ближче, і деякий час просто стояла поруч, спостерігаючи за ним. Він весь день провів тут, біля цієї стіни, занурений у думки, і вона це помітила.

— Чому ти такий складний? — нарешті запитала вона, її голос став трохи нервовим, коли вона гралась пальцями. — Постійно думаєш. Майже весь день тут простояв.

Максим повернувся до неї, і на його обличчі з’явилась ледь помітна усмішка — суміш цинізму й втоми. Її очі, у яких мерехтіли іскорки занепокоєння, змусили його на мить забути про холод амулета.

— Так, намагаюся зрозуміти, що робити далі, — зізнався він, стараючись приховати сумніви за твердим тоном. — Усе це здається надто крихким.

Кіра кивнула, її погляд став серйознішим.

— Я розумію. Мені також некомфортно. Я знаю, що я… — вона вагалася, підбираючи слова, — що я могла б опинитися на твоєму місці, і зараз у мене є можливість зробити щось важливе.

Максим підняв брови, здивований її відвертістю.

— Важливе для кого? Для тебе чи для всіх?

Кіра ступила ще ближче, і між ними знову виник той невизначений зв’язок, який він відчув раніше на вокзалі, але тепер він був іншим — менш ворожим, більш крихким.

— Для нас усіх, — відповіла вона, впевнено глянувши йому в очі. — Я хочу, щоб наші сторони знайшли спільну мову, щоб уникнути непотрібної крові.

Максим зітхнув, відчуваючи, як між ними наростає напруга.

— Добрий намір, але ти маєш розуміти, що це не так просто, — сказав він, його голос став холоднішим.

Кіра кивнула, і, здається, між ними виникло щось більше, ніж просто прагнення до миру. Вона зітхнула, і в її голосі прозвучала щирість.

— Я не можу обіцяти, що все буде легко, — зізналася вона, — але я готова зробити все можливе, щоб допомогти. Я знаю, як працює мій батько і його люди. У нас є шанси, якщо ми будемо діяти разом.

Максим уважно дивився на неї, відчуваючи, як її впевненість надихає його.

— І що ти пропонуєш? — запитав він, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.

— Я можу поговорити з ним, — швидко відповіла Кіра. — Я знаю, як його переконати. Але для цього мені потрібно, щоб ти довіряв мені і моїм намірам.

Максим задумався, його розум блукав серед можливих сценаріїв.

— Довіра — це розкіш, особливо коли у нас уже була сутичка, — сказав він, намагаючись не піддаватися спокусі вірити її словам. — І ти повинна розуміти, що в мене є власні інтереси. Я не можу дозволити, щоб ти або твій батько поставили нас під загрозу.

Кіра тихо кивнула, але в її очах залишалася рішучість.

— Я розумію. Але, можливо, саме зараз ти й я можемо стати тими, хто допоможе змінити хід подій. Я знаю, що твої люди також страждають від конфліктів і втрат.

Максим поглянув на неї з цікавістю.

— Ти справді віриш, що зможемо змінити ситуацію?

Кіра підійшла ближче, її обличчя стало серйозним.

— Так. Якщо ми зможемо об’єднати сили, ми зможемо досягти більшого. Я можу стати зв’язковою ланкою між тобою і батьком, і, можливо, тоді це стане початком чогось нового.

Максим вагався, в його голові плуталися думки. Він не знав, чи можна довіряти Кірі, але водночас відчував, що у них справді є шанс. Крізь хмари на небі пробилось світло місяця, слабке й холодне, але достатнє, щоб висвітлити її обличчя. У якийсь момент Кіра, ніби піддавшись пориву, простягнула руки й обійняла його. Максим на мить піддався цьому почуттю, відчуваючи її тепло та присутність, що додавало йому впевненості, але потім відступив на крок, обережно відстороняючись.