Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Кіра опустилась поруч, її очі блиснули занепокоєнням.

— Вибач за це, — сказала вона тихо, дивлячись у підлогу. — Я не хотіла, щоб усе так обернулось.

Максим похитав головою, його голос став м’якшим, але без сентиментів:

— Забудь. Ми всі в цьому пеклі разом. Головне — вибратись і не здохнути до ранку.

Герман кивнув, його погляд ковзнув по депо — бандити Астарота розходились, але тримали їх у полі зору.

— Учора я казав тобі про вибір і героїзм, — почав він, але Максим різко перебив:

— Навіть не починай.

Кіра глянула на Максима, її очі звузились — суміш тривоги й цікавості.

— Максиме, — сказала вона тихо, — що ти мав на увазі, коли сказав батькові, що я — міст між вами?

Він насупився, зважуючи слова. Її тон не був докором, але він не хотів, щоб вона неправильно зрозуміла.

— Те, що сказав, — відповів він, дивлячись їй в очі. — Ти достукалась до нього, коли він нас не чув. Ти — його дочка, і через тебе він слухав. Я лише хотів показати, що ти можеш бути ланкою між нами й Демонами. Так само, як я можу між ними й Цитаделлю. Там ви для всіх — просто бандити й головорізи.

Кіра різко підняла голову, її голос став гострішим:

— Ми не такі. У нас свої правила, свої причини. Ти ж сам знаєш, що виживати тут — не вибір, а необхідність.

Герман вставив слово, його тон був холодним, але виваженим:

— Вона права, Максиме. Не всі бандити — пси без цепу. Хтось грабує, хтось просто тримається за своє. Наші сутички з Демонами раніше не залишали місця для розмов.

Максим зітхнув, потер шию. Він розумів, що його слова могли зачепити.

— Я не осуджую, — сказав він. — І поважаю ваші причини. Але тому нам і потрібні мости, а не стіни. Якщо не зрозуміємо одне одного, здохнемо всі.

Він глянув на Кіру, його голос став твердішим:

— Ти ж пам’ятаєш, Кіро. Ще недавно ми тримали один одного на прицілі, а ти глузувала з нас. А тепер стоїш за чужих і сама не знаєш, чому. Ти ніби досі не вирішила, на чиєму ти боці.

Кіра опустила погляд, її пальці стиснулись у кулаки.

— Я захищаю своїх, — сказала вона тихо, але в голосі чувся надлам.

— Ми не твої люди, — відрізав Максим. — Ще вчора ми були ворогами. Я розумію, що ти стоїш за Демонів, і це твоя сила. Але якщо хочеш бути між нами й Астаротом, обирай, за кого ти.

Вона завмерла, її очі метались між Максимом і Германом. Секунда тиші стала важкою, як іржа в повітрі.

— Я не знаю, що робити, — зізналась вона нарешті, голос тремтів. — Не хочу зраджувати своїх, але й не можу закрити очі на те, що відбувається.

Герман нахилився вперед, його слова були спокійними, але різкими:

— Ми в одному човні, Кіро. Якщо не згуртуємось, завтра нас не буде. І твоїх людей це теж стосується.

Кіра вдихнула, її плечі розправились. Вона глянула на Максима з новою рішучістю.

— Гаразд, — сказала вона. — Я спробую. Але мені потрібен час — поговорити з батьком, пояснити своїм. Вони не проковтнуть ваші слова просто так, навіть якщо ви гості.

Вона підвелась і відійшла до Астарота, її кроки були важкими, але впевненими. Герман глянув на Максима, піднявши брову.

— Звідки таке порозуміння? — спитав він, у голосі чувся легкий скептицизм. — Ти ж казав, що їй не вірити.

Максим потер скроні, видихнувши.

— Не знаю, — відповів він. — У її очах щось змінилось. Вона не та, ким я її бачив на вокзалі.

Герман хмикнув, його погляд став гострішим.

— Закохався в дочку ворога? Ризиковано, друже.

Максим насупився, але промовчав. Герман не відступав.

— Ти різко їй повірив. Звідки?

Максим глянув на Кіру вдалині, його голос став тихішим:

— Це не про віру. Інстинкт. Вона стрибнула за нас, коли могла відійти. У ній більше героїзму, ніж я чекав. Більше, ніж у мені зараз.

Герман кивнув, але його очі залишились холодними.

— Може, й так. Але це Пустота, Максиме. Вона може грати за Астарота, коли їй вигідно. Не забувай.

Герман поплескав його по плечу, куток рота смикнувся в ледве помітній усмішці.

— Не втрачай голову. Одна помилка — і нам кінець.

Максим кивнув, його погляд затримався на Кірі, що говорила з Астаротом.

— Знаю, — сказав він. — Але іноді ризик — єдиний вихід.

Герман хмикнув, але не став сперечатись.

— Тільки пам’ятай, чому ми тут, — кинув він, відводячи очі до тіні депо.

Максим зітхнув, його рука стиснула край сходинки. Він знав, що кожен крок у цьому світі — гра на межі, і Кіра тепер — частина цієї гри.

Минуло кілька годин відтоді, як вони покинули вокзал, і опинилися тут. Увесь цей час тягнувся повільно, як іржа, що пожирала стіни депо. Максим сидів на сходах, поки бандити Астарота розчинялись у сутінках, готуючись до ночі. Його пальці стискали край сходинки, а погляд блукав по тьмяному простору. У голові крутились думки — уривки минулого, що спливали без його волі. Великий Вибух — сліпучий спалах, що розірвав небо й залишив після себе попіл. Перші дні, коли він блукав серед руїн, не вірячи нікому. Зустріч із Арсеном. Бої, втрати, невідомі бійці — і ось він тут, у лігві Демонів, торгує словами замість куль. Усе це здавалося хистким, як міст над прірвою, але він не міг зупинитись. Не тепер.