Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Коли все зникає, залишається тільки те,

що справді твоє.

Найперше, що я відчула — це важкий запах міста. Суміш пилюки, гарячого асфальту, вихлопних газів і чогось солодкого, наче карамель із вуличної крамнички. Повітря було гарячим і густим, ніби його можна було різати ножем. Десь недалеко віяло ароматом кави й свіжоспечених круасанів, але навіть ці запахи губилися в загальній задушливій атмосфері.

Останній день літа в Кембриджі був спекотним. Сонце висіло низько, кидаючи довгі тіні на вулиці, які пульсували життям. Люди поспішали хто-куди, розчиняючись у шумі автомобілів, гудках клаксонів і монотонному гомоні натовпу. Звуки кроків, шелест газет на вітрі, стукіт велосипедів по бруківці — усе це зливалося у звичний хаос міського дня.

Я стояла біля дверей ресторану «Харбор». Вивіска з золотими літерами ледь мерехтіла у сонячному світлі, а скляні двері відбивали перехожих. Усередині за матовими вікнами проглядалися столи зі світлими скатертинами, на яких стояли вази з пластиковими квітами. Запах смаженої риби і сиру злегка виривався назовні, нагадуючи про вчорашній дощ і старі вентиляційні системи.

Наче вчора через ці двері зайшов Кассандр і забрав мене. Завтра буде рівно чотири місяці, як я зникла. Кембридж виглядав так, ніби нічого не сталося. Люди продовжували жити своїм життям, місто не зупинилося. А чи вплинула моя відсутність взагалі на когось?

Я побігла шумною вулицею додому. Серце калатало, ноги запліталися, але я знала дорогу, навіть не дивлячись. Що я скажу тітці Елоїзі? Що мене викрав добрий чаклун? Вона все одно мені не повірить.

Наш багатоквартирний будинок я побачила відразу. Його сіро-коричневі стіни були покриті тріщинами й плямами часу. Вікна зі старими дерев’яними рамами були замальовані пилом. Деякі з них були прикрашені фіранками, які давно втратили свій колір, інші лишалися голими, відкриваючи вигляд на облізлі підвіконня. У дворі стояв іржавий велосипед, а поруч із ним — коробки з непотрібними речами.

У під’їзді пахло котами, сирістю й старим деревом. Я, як і раніше, відчинила вікно, аби впустити трохи свіжого повітря. Схоже, крім мене цього ніхто не робив. Стіни під’їзду були вкрити плямами, деякі з них нагадували химерні тіні.

Я підійшла до дверей і сильно постукала. У голові крутився хаос із думок і можливих відповідей на запитання, які могли мене чекати. Постукала ще раз. Ніхто не відчиняв.

Просто чудово.

Я покрутилася біля старих коробок, під протертим килимом дістала ключ.

Двері відчинилися зі знайомим скрипом. Я зайшла повільно й озирнулася. Нічого не змінилося. У квартирі, як завжди, панував безлад. Речей було більше, ніж могли вмістити кімнати. Запах старих газет і залишків кави висів у повітрі.

Я попрямувала до своєї кімнати, щоб переодягнутися. Але, зайшовши всередину, завмерла. Стіни, раніше забиті фотографіями й плакатами, зараз були голі. Шафа була відчинена й абсолютно порожня, як і стіл, який завжди був завалений книгами, косметикою й безладом.

Усі мої речі зникли.

— Стара карга, — вирвалося в мене. — Вона вже попрощалася зі мною.

Це було до болю образливо. Я прожила з тіткою десять років, але їй вистачило менше чотирьох місяців, щоб викреслити мене зі свого життя.

Ну й нехай. Я не бажала більше тут залишатися. Поживу кілька днів у Амелії. Але спочатку мені потрібен Джейден. Він єдиний, хто може захистити мене від усього й вирішити всі мої проблеми.

Оглянувши порожню кімнату востаннє, я вийшла.

Коштів не було навіть на таксі, тому я рушила пішки. Вулиці міста виглядали одночасно знайомими й чужими. У повітрі пахло гарячим асфальтом, змішаним із солодкими ароматами морозива, яке продавали в маленькому кіоску неподалік. Великий рекламний щит нагадував, що скоро вийде новий сезон серіалу, який я навіть не встигла почати дивитися.

На тротуарі виднілися калюжі, що залишилися після вчорашнього дощу. Люди переходили дорогу, кожен зайнятий своїми справами, ніхто навіть не звертав уваги на мене.

Усе здавалося таким… звичайним. Але я відчувала порожнечу. Ральтен зі своїми магічними садами, нічними теплицями й метеликами, що світилися, був таким контрастним до цього міста. Тут не було пахощів трав чи ароматів свіжоспеченого хліба, які приносила кожна вранішня газета.

Я йшла далі, гублячись у думках. Мене поглинало відчуття, що я стала тінню у власному житті.

Найперше, що я відчула, коли побачила припарковану машину Джейдена біля будинку, — це хвилювання. В животі запурхали метелики, які так і прагнули вибитися назовні. Він вдома. Я швидко розчесала волосся пальцями, намагаючись надати йому хоч якогось вигляду, і натиснула на дзвінок.

З будинку лунала музика, гучна і ритмічна, з домішком басів, що відбивалися у моїй грудній клітці. Сам будинок виглядав, як завжди, затишно, але трохи недоглянуто: пофарбовані стіни вже починали лущитися, а на ганку валялися старі кросівки й пластиковий горщик із засохлою рослиною.

Двері відчинилися, і переді мною постав Джейден. Його коротке каштанове волосся було трохи скуйовджене, а каро-зелені очі дивилися на мене з легким здивуванням. Він був у шортах і з голим торсом, на якому виступали краплини поту, наче він щойно займався спортом або прибирав. Хлопець дивно пахнув, це був запах чужинця, що не залишав після себе присмаку.